— Краще візьміте цей ключ, а я встрою загін для пташат в якомусь іншому місці.
— Що ви маєте на увазі? — запитала вона.
— Я гуворю, що мо' знайти друге місце для висадки фазанів. Якщо ви хочете ту бути, не тра, щоб я ту весь час крутився.
Вона поглянула на нього, второпуючи зміст через туман діалекту.
— Чому ви не розмовляєте нормально? — запитала вона холодно.
— Я? Я думав, що гуворю нормально.
Пару хвилин вона мовчала від злості.
— Значить, якщо хочете ключ, беріть. Чи завтра. Спочатку я все тута позабираю. Добре?
Вона ще більше розлютилася.
— Не хочу я вашого ключа, — сказала вона. — Не хочу, щоб ви щось тут забирали. І зовсім не хочу виганяти вас з вашої хатини, дякую! Я тільки хотіла часом посидіти тут, як от сьогодні. Та мені чудово і під дашком, тому прошу більше нічого не говорити.
Він знову подивився на неї своїми злими голубими очима.
— Отако-ої! — почав він на своєму тягучому повільному діалекті. — Ваша світлість ту так само бажана, як Різдво, во вам хатина, і ключ, і всьо таке. Тільки тапера час підкидати яйця, і тра чимало ту поробити, приглядіти за ними і всьо таке. Зимою я сюди не ходжу. Але весною, тож сер Кліфорд хоче фазанів… А ваша світлість не захоче, щоб я весь час ту крутився, поки ви ту.
Вона слухала з неясним здивуванням.
— Що мені до того, що ви тут? — запитала вона.
Він зацікавлено глянув на неї.
— Ви мені на заваді! — відрубав коротко, але твердо.
Вона почервоніла.
— Дуже добре! — сказала вона нарешті. — Я не буду вас турбувати. Хоча думаю, мені б хотілося посидіти, подивитися, як ви доглядатимете за пташенятами. Мені б це було приємно. Але якщо ви думаєте, що це вам стане на заваді, я вас не буду турбувати, не бійтеся. Ви — не мій лісник, а сера Кліфорда.
Ця фраза прозвучала дивно, вона й не знала, чому. Так вирвалося.
— Нє-а, ваша світлість. Це — власність вашої світлості. Прошу, тілько ваша світлість захоче й забажає, в будь-який час. Ви можете вигнати мене, тілько попередьте за тиждень. Тілько…
— Тільки що? — вона запитала вражено. Дивним комічним жестом він відсунув капелюха назад.
— Тільки може статися, що ви тута захочете побути самі. Щоби я тута не крутився.
— Але чому? — запитала вона розлючено. — Ви що, дикун якийсь? Чи ви думаєте, я маю вас боятися? Чому я взагалі маю зважати на вас і на те, є ви тут чи нема? Яке це має значення?
Він подивився на неї, його обличчя аж засвітилося від злого сміху.
— Ви тута ні до чого, ваша світлість. Зовсім ні до чого, — сказав він.
— Ну, тоді в чому справа? — запитала вона.
— Отже, ваша світлість хоче інший ключ?
— Ні, дякую! Не маю бажання.
— Но я зроблю його. Нам тра два ключі від цього місця.
— Я вважаю вас зухвалим, — сказала Коні, трохи почервонівши й задихавшись.
— Нє, нє! — він швидко відповів. — Не кажіть так! Нє, нє! Я нічого не мав на увазі. Я тілько подумав, коли ви прийдете сюда, мені тра вимітатися, це займе багато роботи. Та якщо ваша світлість не стане мене помічати, тоді… Це хатина сера Кліфорда, і всьо буде, як захоче ваша світлість, всьо буде, як захоче й забажає ваша світлість, тим більше, що ви не зважатимете на мене і на мою роботу, ту, що я мушу робити.
Коні пішла звідти, вкрай збентежена. Бракувало певності, чи її образили й смертельно зневажили, чи ні. Мабуть, цей чоловік справді мав на увазі тільки те, що сказав — ніби вона хоче, щоб він тримався від цього місця подалі. Так ніби вона цього так уже й хотіла! Так ніби це має якесь значення — він і його безглузда присутність. Вона йшла додому спантеличена, не знаючи, що думати, як реаґувати.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Коні здивувало власне почуття відрази до Кліфорда. Більше того, вона відчувала, що ніколи по-справжньому не любила його. Мова йшла не про ненависть — у її почутті не було пристрасті, — а про глибоку фізичну неприязнь, їй майже здавалося, що вона вийшла за нього заміж саме тому, що відчувала до нього огиду, потаємну, фізичну. Та, звичайно, вона вийшла за нього заміж тому, що в розумовому плані він приваблював і захоплював її. Певною мірою він здавався їй наставником, вищим за неї.
Тепер розумове захоплення поблякло й зруйнувалося, зосталася тільки фізична відраза. Відраза піднімалася в ній з самих глибин і відчутно пожирала її життя.
Вона почувалася слабкою й цілком покинутою. Вона хотіла, щоб ззовні надійшла якась допомога. Та ніде в світі не було допомоги. Суспільство жахливе, бо воно безумне. Цивілізоване суспільство безумне. Дві його великі манії — це гроші і так звана любов, гроші, безперечно, на першому місці. Особистість самостверджується у власному безумстві двома шляхами: через гроші й через любов. Глянути на Майкаліса! Його життя і його діяльність — цілковите безумство. Його любов також свого роду безумство.