З Коні він тримався трохи вимушено. Він відчував, що всім, усім їй завдячує, виказував до неї високу повагу й уважність, в той час як вона виявляла тільки знаки зовнішньої уваги. Проте було ясно, що він відчуває перед нею таємний страх. Він був новітній Ахіл з вразливою п'ятою, і в цю п'яту жінка, така жінка, як Коні, його дружина, могла смертельно вразити. Він відчував перед нею мало не раболіпний жах і поводився дуже люб'язно. Та в розмові з нею його голос ставав дещо напруженим, і в її присутності він почав відмовчуватися.
Тільки зоставшись на самоті з місіс Болтон, він справді почувався лордом, господарем, і його голос зливався з її голосом так легко й радісно, так ніби це один її голос. І він давав себе голити, давав мити губкою усе своє тіло, немов дитина, дійсно, немов дитина.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Тепер Коні багато часу проводила сама, до Реґбі приїжджало значно менше людей. Кліфордові вони вже були не потрібні. Він відвернувся навіть від приятелів. Став чудним. Надавав перевагу радіо, яке встановив не без затрат, та врешті з великим успіхом. Часом йому вдавалося зловити Мадрід чи Франкфурт, які чути було навіть там, у далеких від них центральних графствах.
Він, бувало, сидів годинами, слухаючи гучні голоси. Коні це дивувало й вражало. Але він сидів з пустим нестямним виразом обличчя, немов людина, яка втрачає глузд, і слухав чи вдавав, ніби слухає щось невимовне.
Чи слухав він насправді? Чи просто приймав наркотик, в той час як у душі його діялося щось інше? Коні не знала. Вона тікала до своєї кімнати чи геть з будинку, до лісу. Часом її огортав якийсь жах, жах перед безумством, у якому грузне все цивілізоване людство.
Але тепер, коли Кліфорда зносило до його таємничої індустріальної діяльності і він перетворювався на істоту, яка ззовні вкрита твердою лушпиною енергійності, а всередині — м'яка, мов пульпа, на одного з тих дивовижних крабів чи омарів сучасного індустріального й фінансового світу, родичів ракоподібного племені, зі сталевими панцирами, мов у машин, і з м'якою пульпою замість нутрощів, — тепер Коні почувалася збитою з пантелику.
Вона навіть не була вільна, адже Кліфорд прагнув тримати її при собі; мабуть, він відчував нервовий страх, що вона його кине. Своїм чудернацьким м'яким нутром, емоційним, пов'язаним з людською індивідуальністю, він з жахом залежав від неї, як дитя, майже, як ідіот. Вона мала бути там, там, у Реґбі, леді Чатерлей, його дружина. Інакше він заблукає, як ідіот на болоті.
Цю дивовижну залежність Коні усвідомила з жахом. Вона чула, як він розмовляє з управляючими шахтами, з членами керівництва, з молодими вченими, і дивувалася його гострій кмітливості, його владі, його моторошній матеріальній владі над тими, що звуться людьми діла. Він сам став людиною діла, надзвичайно хитрим і могутнім власником. Коні відносила це на рахунок впливу місіс Болтон, що припав якраз на кризу в його житті.
Але цей хитрий і практичний чоловік ставав майже ідіотом, коли залишався віч-на-віч із своїм власним емоційним життям. Він боготворив Коні, вона була його дружиною, вищою істотою, й він боготворив її, пойнятий дивним, боягузливим почуттям, наче дикун-ідолопоклонник; він був сповнений безмежного страху й навіть ненависті до могутнього жахного ідола. І бажав лиш одного: щоб Коні поклялася, що не покине, не зрадить його.
— Кліфорде — сказала вона йому — це було після того, як вона одержала ключ до хатини, — ти справді хочеш, щоб я коли-небудь народила дитину?
Він глянув на неї, у його випуклих блідих очах світилося побоювання.
— Я не проти, якщо це не заважатиме нам, — сказав він.
— Заважатиме чому? — запитала вона.
— Тобі й мені; нашій любові. Якщо це буде на заваді, тоді я всіма силами проти. Колись і я, можливо, матиму власну дитину!
Вона глянула на нього вражено.
— Я маю на увазі, одного дня до мене все може вернутися.
Вона не зводила з нього враженого погляду, а він почувся незручно.
— Отже, тобі б не сподобалося, якби я мала дитину? — спитала вона.
— Кажу тобі, — він відповів швидко, почуваючись, немов пес, загнаний у кут, — я цілком за, тільки б це не вплинуло на твою любов до мене. Якщо це вплине, я буду проти до самого кінця.
Коні залишилося тільки промовчати від холодного страху й зневаги. Така відповідь справді нагадувала белькотіння ідіота. Він і сам більше не знав, що говорить.
— О, це зовсім не заважатиме моєму почуттю до тебе, — вона сказала з відтінком сарказму.
— От! — сказав він. — От — найголовніше. В такому разі я ніскільки не заперечуватиму. Я хочу сказати, страшенно гарно, коли по дому бігатиме дитина й відчуватиметься, що в неї є майбутнє. Тоді я матиму, заради чого жити, і знатиму, що це твоя дитина, правда, люба? І це буде все одно, що моя власна. Тому що в цих справах важиш тільки ти. Ти ж знаєш, правда, люба? Я не берусь до уваги, я — нуль. Ти моє найбільше «Я», як показує життя. Ти ж знаєш, правда? Я маю на увазі, що стосується мене. Я маю на увазі, що без тебе я цілковите ніщо. Я живу заради тебе й твого майбутнього. Для себе я нічого не значу.