Коні слухала його, і її збентеження й відраза поглиблювалися. Це була одна з тих жахливих напівправд, які отруюють людське існування. Який чоловік при здоровому глузді говоритиме жінці такі речі? Та чоловіки втратили здоровий глузд. Який чоловік хоча б з проблиском честі звалюватиме на жінку цей жахливий вантаж життєвої відповідальності й лишатиме її там, у порожнечі?
Крім того, через півгодини Коні почула, як Кліфорд розмовляв з місіс Болтон, гаряче, імпульсивно, розкриваючи свою безпристрасну пристрасть до цієї жінки, так ніби вона доводилася йому напівкоханкою, напівназваною матір'ю. І місіс Болтон дбайливо вдягала його у вечірній костюм, тому що в домі очікувалися гості — важлива ділова зустріч.
Справді, Коні іноді відчувала, що в такий момент може вмерти. Вона відчувала, що її до смерті розчавлюють моторошна брехня і вражаюча жорстокість ідіотизму. Дивна енергійність Кліфорда в справах бізнесу по-своєму жахала її, а його заяви, що він боготворить її, вселяли паніку. У них не було нічого спільного. Тепер вона ніколи навіть не доторкалася до нього, й він до неї не доторкався. Він ніколи навіть не брав її за руку й не тримав її по-доброму. Ні, і саме тому, що вони стали такими недосяжними одне для одного, він мордував її своїми заявами про поклоніння. Це була жорстокість повного безсилля. І вона відчувала, що або збожеволіє, або помре.
При кожній можливості вона тікала до лісу. Одного дня, коли вона сиділа, заглибившись у свої думки, й стежила, як джерело холодної води б'є з Джонової криниці, до неї підійшов лісник.
— Я зробив для вас ключ, моя пані! — сказав він, віддаючи честь, і простягнув ключа.
— О, дуже дякую! — сказала вона вражено.
— У хатині не так уже й чисто, — мовив він, — хоч я по можливості прибрав. Якщо ви не проти.
— Але ж я не хотіла завдавати вам клопоту! — сказала вона.
— О, це зовсім не клопіт. Вже тиждень, як я посадив квочок. Та вони вас не боятимуться. Тра перевіряти їх зранку й вечором, та більше я вас не турбуватиму.
— Та ви мені зовсім не заважатимете, — сказала вона винувато. — Краще мені зовсім не ходити до тієї хатини, ніж ставати поперек дороги.
Він пильно подивився на неї голубими очима. В погляді його була доброзичливість, але якась відсторонена. Та принаймні він при своєму глузді і здоровий, хоча й виглядає худим і слабовитим. Він закашлявся.
— Ви кашляєте, — сказала вона.
— Нічого особливого — застудився! Кашель залишився від останньої пневмонії, та це не страшно.
Він тримався від неї на віддалі й ближче не підходив.
Вона приходила до хатини досить часто, зранку чи після обіду, та його там не зустрічала ні разу. Безсумнівно, він навмисне уникав її. Хотів зберегти незалежність.
Він охайно прибрав хатину, поставив коло каміна маленький столик і стілець, залишив купку трісок і полінець, сховав якнайдалі всі інструменти й пастки, щоб згладити сліди власної присутності. Надворі, біля вирубу, він побудував невелику низеньку повітку з гілок та соломи — курник, під ним стояло п'ять кліток для птиці. І одного дня, прийшовши туди, вона побачила, що в клітках на фазанячих яйцях насторожено й пильно сидять дві коричневі курки гордо розпушивши пір'я й цілком поринувши в тепло розумної жіночої крові. Це мало не розбило Коні серце. Вона сама почувалася такою покинутою й непотрібною, зовсім не жінка, просто суцільні страхи.
Потім у всіх п'яти клітках з'явилися кури — три коричневі, зозуляста і чорна. Всі однаково припадали до своїх яєць, ніжно притискаючись до них у своїй жіночій потребі, жіночій натурі, розпушивши пір'я. Блискучими очима вони стежили за Коні, яка схилилася над ними, коротко й різко квоктали від злості й тривоги, та найбільше від жіночої злості до чужого.
У хатині, в засіку, Коні знайшла зерно. В своїй долоні вона простягнула його курам. Вони не їли. Тільки одна курка з різким поштовхом дзьобнула її в руку, так що Коні злякалася. Та їй дуже хотілося щось їм дати, цим квочкам, які нічого не їдять і не п'ють. У невеликій бляшанці вона принесла води й зраділа, коли одна курочка попила.