Дівча дивилося на Коні зухвало. Всі леді були для неї однаковими.
— Іди! Підеш до мене? — звернулася Коні до дитини.
Іти чи не йти дитині було байдуже, тому Коні підняла її й посадила до себе на коліна. Як добре й приємно тримати на колінах дитину: і м'якенькі ручки, і безвладні пустотливі ніжки.
— Я саме збиралася випити чашку міцного чаю, зовсім сама. Лук поїхав на базар, тому я п'ю чай, коли захочу. Ви не відмовитеся від чашечки, леді Чатерлей? Мабуть, це не те, до чого ви звикли, та якщо ви не проти…
Коні була не проти, хоч вона не хотіла, щоб їй нагадували, до чого вона звикла. За мить стіл мав зовсім інший вигляд, внесли найкращі чашки і найкращий чайник.
— Прошу вас так не турбуватися, — сказала Коні.
Та якби місіс Флінт не турбувалася, то не мала б ніякого задоволення! Отож Коні бавилася з дитиною, потішалася з її жіночої безстрашності й одержувала глибоку любострасну насолоду від її м'якого молодого тепла. Молоде життя. І таке безстрашне! Таке безстрашне, тому що таке беззахисне. Старші люди так підвладні страхові.
Вона випила чашку чаю, який виявився досить міцний, з'їла дуже смачного хліба з маслом і консервованими сливами. Місіс Флінт розпашілась, сяяла і пишалась від захоплення, так ніби Коні була якимсь славетним лицарем. І вони вели справжню жіночу розмову, й обом це подобалося.
— Даруйте, що чай поганенький, — сказала місіс Флінт.
— Значно смачніший, ніж у мене вдома, — щиро мовила Коні.
— О-о! — сказала місіс Флінт, хоч, звичайно, не повірила.
Та нарешті Коні підвелася.
— Мені пора йти, — сказала вона. — Мій чоловік не має жодного уявлення, де я. Навигадує всякого.
— Він ніколи не подумає, що ви тут, — збуджено засміялася місіс Флінт. — Він би послав сюди гінця.
— До побачення, Жозефін, — сказала Коні, поцілувавши дитину, й покуйовдила її руде тоненьке волоссячко.
Місіс Флінт наполягала на тому, щоб відчинити замкнуті на ключ і на засув парадні двері. Коні вийшла у палісадник, відгороджений від ферми живоплотом з вовчих ягід. Вздовж стежки двома рядами росли примули, оксамитні й дуже пишні.
— Гарні примули, — сказала Коні.
— Безтурботні, каже Лук, — засміялася місіс Флінт. — Я вам нарву їх.
І вона радо почала рвати оксамитні, блідо-жовті квітки.
— Досить! Досить! — сказала Коні. Вони підійшли до садової хвірточки.
— Кудою ви хотіли пройти? — запитала місіс Флінт.
— Повз кролячий садок.
— Хвилинку, я подумаю! О, так, корови вже в загоні. Та ще там, унизу. Але хвіртка зачинена, вам доведеться перелазити.
— Я можу перелізти.
— Мабуть, я піду з вами до огорожі загону. І вони пішли вниз по бідному, погризеному кролями пасовиську. В дикій вечірній нестямі співали в лісі птахи. Якийсь чоловік гнав нагору останніх корів, які повільно тяглися по стоптаному пасовиську.
— Сьогодні пізно доять, — суворо сказала місіс Флінт. — Знають, що Лук не вернеться до смерку.
Вони підійшли до паркану, за яким тьмяно щетинився ялиновий ліс. Тут була маленька хвірточка, та вона була замкнута. На траві по той бік паркану стояла порожня пляшка.
— Це лісник поставив порожню пляшку на молоко, — пояснила місіс Флінт. — Ми приносимо йому молоко аж сюди, а далі він забирає його сам.
— Коли? — запитала Коні.
— О, будь-коли. Часто зранку. Ну, до побачення, леді Чатерлей! Приходьте ще. Так приємно було з вами побачитися.
Коні перелізла через паркан і опинилася на вузькій стежці між густих, колючих молодих ялин. Місіс Флінт побігла назад угору по пасовиську, на ній був капелюшок від сонця, як у справжньої шкільної вчительки. Констанс не подобався цей темний лісовий молодняк, такий ґротескний і задушливий. Вона поспішила вперед, опустивши голову, й думала про дитину Флінтів. Мила крихітка, але, мабуть, буде трошки клишонога, як батько. Це вже видно, але, можливо, вона переросте цю ваду. Яке тепло і вдоволення дає дитина, і як місіс Флінт цим пишається! Однак вона мала те, чого не мала й, очевидно, не зможе мати Коні. Так, місіс Флінт пишалася своїм материнством. І Коні було трішечки, зовсім трішечки заздрісно. Вона нічого не могла з собою вдіяти.
Вона відірвалася від своїх роздумів і тихо скрикнула від страху. Попереду стояв чоловік.
Це був лісник, він стояв на стежці, як Валаамів осел, перегородивши дорогу.
— Що таке? — сказав він здивовано.
— Звідки ви взялися? — задихано озвалася вона.
— А ви? Ви були в хатині?
— Ні! Ні! Я ходила в Мергей.
Він подивився на неї уважно, доскіпливо, і вона трохи винувато опустила голову.
— А тепер ви ішли до хатини? — запитав він строго.