— Мабуть, це було жахливо пережити! — сказала Коні.
— О, моя леді! Спочатку я не могла збагнути. Я тільки й говорила: «О мій хлопчику, за що ти мене хочеш покинути?» Так я голосила. Проте я відчула, що він повернеться.
— Але ж він не хотів вас покинути, — сказала Коні.
— О, ні, моя леді! Це я так по-дурному голосила. І я стала чекати на нього. Особливо ночами. Я прокидалася й думала: «Чому його немає тут зі мною?» Здавалося, моє серце не вірило, що його нема. Я просто відчувала, що мусить вернутися і поговорити зі мною, щоб я відчула його коло себе. Я більше ні чого не хотіла, тільки відчути його тепло коло себе. І я пережила тисячі ударів, доки зрозуміла, що він не вернеться; на це пішли роки.
— Його дотик, — сказала Коні.
— Саме так, моя леді, його дотик! Не забула його донині й ніколи не забуду. І якщо існує рай, він там і гріє мене своїм теплом уві сні.
Коні глянула на красиве замислене обличчя з острахом. Ще одна пристрасна особливість Тевершела! Його дотик! «Зв'язки любові не розірвеш!»
— Це страшно — кров'ю відчути чоловіка! — сказала вона.
— О, моя леді! Саме від цього так гірко. Відчуваєш, що люди хотіли його смерті. О, я знала, якби не шахта і ті, що нею керують, вони все одно не дали б мені спокою. Всі хочуть розлучити чоловіка й жінку, коли вони разом.
— Коли вони фізично разом, — сказала Коні.
— Правильно, моя леді! Скільки на світі людей з кам'яними серцями. І кожного ранку, коли він піднімався і йшов у шахту, я відчувала, що це погано, погано. Та що йому зоставалося робити? Що може робити чоловік?
У цій жінці спалахувала дивна ненависть.
— Але хіба може дотик пам'ятатися так довго? — раптом запитала Коні. — Ви його так довго відчуваєте?
— О, моя леді, що ще залишається? Діти виростають і покидають тебе. Але чоловік, ну!.. Та навіть це в тобі хочуть убити, саму думку про його дотик. Навіть твої власні діти! О так! Хто знає, ми могли розійтися. Та почуття часом відрізняються. Краще не перейматися. Але коли я дивлюся на жінок, яких ніколи по-справжньому не зігрівав мужчина, такі жінки видаються мені нещасними скорботними совами, хоч як би вони вдягалися й хизувалися. Ні, я залишуся сама. Не дуже-то я й поважаю людей.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Коні пішла в ліс після ланчу. Стояв справді приємний день, запухнастилися перші кульбаби, забіліли перші маргаритки. Хащі ліщини — мереживо напіврозпущених листочків і останніх сухих прямовисних котиків. Всюди зарості жовтого чистотілу, квіти широко відкриті, жовто-блискучі пелюстки аж загнуті у поспіху. Це жовтизна, могутня жовтизна ранньої весни. І первоцвіт буяв, повний блідої невимушеності, густі пучки первоцвіту втратили недавню сором'язливість. Хмільним, темно-зеленим морем стелилися гіацинти, їхні пагони піднімалися, наче бліда пшениця, а вздовж дороги шовковилися незабудки, і орлики розкривали свої чорнильно-пурпурові скарби, а під кущем валялися шкаралупки яйця синього птаха. Всюди — пуп'янки і порив до життя!
Лісника в хаті не було. Все було спокійно, весело метушилися коричневі курчата. Коні попрямувала до його дому, тому що хотіла знайти його.
Будиночок стояв на сонці біля узлісся. В маленькому садку обабіч широко розкритих дверей подвійними рядами росли жмутики нарцисів, і незабудки двома рядами облямовували стежку. Почувся гавкіт, і вибігла Флосі.
Двері широко розчинені! Отже, він удома. І сонце падає на червону цегляну підлогу! Ідучи по стежці, вона побачила його у вікні — він сидів за столом у сорочці з короткими рукавами і їв. Собака лагідно гавкнула, повільно вихляючи хвостом. Він підвівся і підійшов до дверей, витираючи рота червоною хусточкою, все ще жуючи.
— Можна зайти? — запитала вона.
— Заходьте!
Сонце світило в голу кімнату, яка все ще пахла баранячою печенею, приготованою на датській печі перед вогнем, тому що датська піч лишалася на решітці каміна, а на білій черені на листку паперу стояла чорна сковорідка з картоплею. Червонів слабенький вогонь, решітка була опущена, свистів чайник.
На столі була тарілка з картоплею і рештками печені, а також хліб у кошику, сіль і голубий кухоль з пивом. Замість скатертини — біла клейонка. Він стояв у тіні.
— Ви запізнюєтеся, — сказала вона, — доїдайте!
Вона сіла на дерев'яний стілець коло дверей, ніжачись у сонячному світлі.
— Мені треба було поїхати до Атвейта, — сказав він, сівши за стіл, але не починаючи їсти.
— Їжте, справді, — сказала вона. Та він не доторкався до їжі.
— Ви щось хочете? — запитав він. — Хочете чашку чаю? Зараз закипить чайник, — він знову спробував підвестися з стільця.