— Якщо ви мені самій дозволите заварити його, — сказала вона, піднімаючись.
Він виглядав сумним, і вона відчувала, що турбує його.
— Ну, чайники тама, — він показав на невеликий обшарпаний буфет у кутку, — і чашки. І чай на полиці, над вашою головою.
З полиці над каміном вона витягла чорний чайник для заварки і бляшанку з чаєм. Сполоснула чайник гарячою водою й на мить застигла, роздумуючи, куди б вилити воду.
— Вилийте надвір, — сказав він, явно знервований її присутністю, — він чистий.
Вона підійшла до дверей і вихлюпнула воду на стежку. Як тут мило, як затишно, справді, мов у лісі. Дуби вдягали листя з жовтої охри, червоні маргаритки в саду нагадували червоні плисові ґудзики. Вона глянула на велику порожню плиту пісковика, що правила за поріг, тепер її переступало так мало ніг.
— Тут мило, — сказала вона. — Такий прекрасний спокій, усе живе й спокійне.
Він знову почав їсти, якось повільно і неохоче, відчувалося, що він був не в своїй тарілці. Вона мовчки заварила чай і поставила чайник на поличку в каміні для підігрівання їжі, вона знала, так роблять. Він відсунув тарілку і пішов до комори, вона почула, як клацнула клямка, і він повернувся назад із сиром і маслом на тарілці.
Вона поставила на стіл дві чашки: їх було всього дві.
— Вип'ємо чаю? — запитала вона.
— Як вам завгодно. Цукор у буфеті, і там маленький дзбанок для вершків. Молоко в коморі в глечику.
— Прибрати вашу тарілку? — запитала вона. Він подивився на неї з ледь іронічною посмішкою.
— Ну… як хочете, — сказав він, повільно відкушуючи хліб з сиром.
Вона зайшла в кухоньку під дашком, де стояла помпа. Зліва були двері, без сумніву, до комори. Вона відкрила їх і ледь посміхнулася, дивлячись на те, що він називав коморою, — замість буфета довга побілена лавка. Та на ній виявилося барильце пива, а також декілька мисок і якась їжа. Вона налила трохи молока з жовтого глечика.
— Де ви берете молоко? — запитала, повернувшись до столу.
— У Флінтів! Вони залишають мені пляшку коло кролячої стежки. Знаєте, там, де ми зустрілись!
Він явно був не в своїй тарілці. Вона налила чай і нерішуче взяла дзбанок для вершків.
— Молока не треба, — сказав він, тоді, здається, почувши якісь звуки, визирнув з дверей.
— Краще нам замкнутися, — сказав він.
— Жаль, — відповіла вона. — Ніхто ж не прийде, правда?
— Так, один шанс на тисячу, але хто знає.
— І навіть так, не має значення, — сказала вона. — Ми просто п'ємо чай. Де ложечки?
Він піднявся й відчинив у столі шухляду. Коні сиділа за столом в сонячному промінні, яке йшло з дверей.
— Флосі! — гукнув він до собаки, яка лежала на маленькій підстилці коло сходів. — Іди й пильнуй!
Він підняв палець, і його «пильнуй» звучало вкрай переконливо. Собака задріботіла на розвідку.
— Сумуєте сьогодні? — запитала вона.
Він різко підвів свої голубі очі і втупився прямо в неї.
— Сумую! Ні, мені набридло! Довелося піти по повістки для двох браконьєрів, яких я впіймав, і… я не люблю людей.
Він говорив холодно, бездоганною англійською мовою, а в голосі бриніла лють.
— Вам не подобається стерегти дичину? — запитала вона.
— Стерегти дичину — подобається! Доки мені дають спокій. Та коли доводиться товктися в поліційному відділку та в різних інших місцях, чекати, доки всі ці блазні вислухають мене… о, я просто дурію… — і він саркастично усміхнувся.
— Ви могли б жити цілком незалежно? — запитала вона.
— Я? Мабуть, міг би, якщо ви маєте на увазі жити на мою пенсію. Міг би! Та мушу працювати, інакше я помру. Справа в тому, що я повинен мати якесь заняття. І в мене не вистачає характеру працювати для себе. Я маю виконувати роботу для когось, інакше через місяць пошлю все до дідька, просто через погану вдачу. Тому, одним словом, мені тут добре ведеться, особливо останнім часом…
Він знову глузливо засміявся.
— Але чому ви не в гуморі? — запитала вона. — Чи ви хочете сказати, що ви завжди не в гуморі?
— Саме так, — сказав він, сміючись. — Просто жовч виходить.
— Яка жовч? — запитала вона.
— Жовч! — сказав він. — Не знаєте, що це?
Вона мовчала, розчарована. Він не звертав на неї уваги.
— Наступного місяця я на деякий час їду звідси, — сказала вона.
— Їдете? Куди?
— До Венеції.
— До Венеції! З сером Кліфордом? Надовго?
— На місяць чи коло того, — відповіла вона. — Кліфорд не їде.
— Залишається тут? — запитав він.
— Так! Він ненавидить подорожувати в такому стані.