— Ах, бідолаха! — сказав він співчутливо.
Запала мовчанка.
— Ви не забудете мене, коли я поїду, правда? — запитала вона.
Він знову підвів погляд і уважно глянув на неї.
— Забуду? — сказав він. — Знаєте, ніхто нічого не забуває. Справа не в пам'яті.
Їй хотілося запитати: «А тоді в чому?» — але вона промовчала. Натомість проговорила невиразним голосом:
— Я сказала Кліфордові, що в мене може бути дитина.
Тепер він по-справжньому втупився в неї, напружено й допитливо.
— Ви таке сказали? — нарешті вимовив він. — А що ж він відповів?
— О, він не проти. Він справді зрадів, так ніби це його дитина. — Вона не сміла підвести на нього погляд.
Він довго мовчав, тоді знову глянув їй в обличчя.
— Звичайно, про мене ні слова? — сказав він.
— Ні, про вас ні слова, — сказала вона.
— Так, він навряд чи ковтнув би повідомлення про мене як про племінного заплідника. І звідки ж має взятися дитина?
— У мене може бути любовний роман у Венеції, — сказала вона.
— Може, — повільно промовив він. — Отже, тому ви їдете?
— Не для того, щоб заводити любовний роман, — вона з благанням дивилася на нього.
— Просто щоб створити видимість, — сказав він.
Мовчання. Він втупився у вікно, на обличчі слабка посмішка, напівглузлива, напівгірка. Вона ненавиділа цю посмішку.
— Отже, ви ніяк не намагалися застерегтися від дитини? — спитав він зненацька. — Тому що я не намагався.
— Ні, — сказала вона безсило. — Я таке ненавиджу.
Він подивився на неї, тоді знову на вікно, дивно усміхаючись. Стояла напружена мовчанка.
Нарешті він повернувся до неї й сказав саркастично:
— Отже, ви мене хотіли заради дитини, так?
Вона похнюпилася.
— Ні. Не зовсім, — сказала.
— А що зовсім? — спитав він досить уїдливо.
Вона з докором глянула на нього й сказала:
— Я не знаю.
Він розсміявся.
— Тоді чорт би мене побрав, якщо я знаю.
Запала мовчанка, довга холодна мовчанка.
— Добре, — сказав він нарешті. — Як завгодно вашій світлості. Якщо ви народите дитину, сер Кліфорд це вітатиме. Я нічого не втрачаю. Навпаки, у мене залишаться дуже приємні спогади, справді, дуже приємні! — І він потягнувся, ледь позіхнувши. — Якщо ви мною скористалися, — сказав він, — то це не вперше мною користуються; і не думаю, що колись це було так приємно, як цього разу, хоча, звичайно, надто пишатися нічим. — Він знову відкинувся назад якось дивно, його м'язи тремтіли, щелепа ходила.
— Але я не використовувала вас, — благально сказала Коні.
— Завжди до послуг вашої світлості, — відповів він.
— Ні, — сказала вона. — Мені сподобалося ваше тіло.
— Справді? — перепитав він і засміявся. — Ну тоді ми квити, тому що мені сподобалося ваше.
Він глянув на неї дивними потьмянілими очима.
— А тепер, може, бажаєте піднятися нагору? — запитав він здушеним голосом.
— Ні, не тут. Не зараз! — сказала вона з зусиллям, хоча якби він застосував до неї силу, вона б підкорилася, тому що не могла проти нього встояти.
Він знову відвернувся і, здавалося, забув про неї.
— Я хочу доторкнутися до вас так, як ви доторкаєтесь до мене, — сказала вона. — Я ще ніколи до вас не доторкалася по-справжньому.
Він подивився на неї і знову усміхнувся.
— Зараз? — запитав.
— Ні! Ні! Не тут! У хатині. Ви не проти?
— Як я до вас доторкався? — запитав він.
— Коли обмацували мене.
Він подивився на неї і зустрів її важкий, збуджений погляд.
— І вам подобалося, коли я доторкався? — запитав він, усе ще сміючись.
— Так, а вам? — запитала вона.
— А мені! — Тоді змінив тон. — Так, — сказав. — Ви знаєте і без моєї відповіді.
І це була правда.
Вона піднялася і взяла капелюшок.
— Мені треба йти, — мовила.
— Ви йдете? — він перепитав ввічливо.
Вона хотіла, щоб він доторкнувся до неї, щоб сказав їй щось, та він мовчав, тільки ввічливо чекав.
— Спасибі за чай, — сказала вона.
— Я ще не подякував вашій світлості за велику честь, виказану моєму чайникові, — відповів він.
Вона пішла стежкою, а він стояв на порозі, ледь усміхаючись. Задерши хвоста, прибігла Флосі. А Коні довелося мовчки дибати до лісу, знаючи, що він стоїть і дивиться їй вслід з тією незрозумілою посмішкою на обличчі.
Вона йшла додому дуже пригнічена й збентежена, їй зовсім не сподобалися його слова, наче вона його використовує; адже якоюсь мірою це відповідало дійсності. Та йому не слід було так говорити. Тому вона знову розривалася між двома почуттями — відразою до нього і бажанням бути з ним.