— Тільки мотор і бензин! — сказав Кліфорд. — Сподіваюся, наступного року зможу трохи підремонтувати наш старенький дім. Думаю, на це доведеться виділити коло тисячі, але ремонт тепер такий дорогий! — додав він.
— О, чудово! — сказала Коні. — Тільки б не було більше страйків!
— Яка користь від їхніх нових страйків! Вони просто зруйнують промисловість, тобто те, що від неї зосталося, і, звісно, вони починають це розуміти!
— Можливо, вони не проти, щоб промисловість зруйнувалася, — сказала Коні.
— Ой, не говори, як жінка! Промисловість набиває їм шлунки, навіть якщо не здатна наповнити гаманці, — сказав він, вживаючи такі обороти мови, які дуже нагадували балаканину місіс Болтон.
— А хіба ти не говорив якось, що ти консерватор-анархіст? — запитала вона невинно.
— А ти зрозуміла, що малося на увазі? — відпарирував він. — Я мав на увазі тільки то, що люди можуть бути такими, як хочуть, і почувати, що хочуть, і робити, що хочуть суворо приватно, аби тільки форма життя і його апарат залишалися недоторканими.
Коні йшла декілька кроків мовчки. Тоді вперто відповіла:
— Це все одно, що сказати протухлому яйцеві — живи як завгодно, аби тільки твоя шкаралупа була ціла. Але протухле яйце тріскається само по собі.
— Не думаю, що люди — ті ж самі яйця, — сказав він. — І навіть не протухлі яйця, дорога моя маленька євангелістко.
Цього чудового ранку він був у доброму гуморі. Високо над парком заливалися жайворонки, в просвітку між деревами виднілося, як тихо піднімається дим з далекої копальні. Майже так, як у давнину, перед війною. Насправді Коні не хотілося сперечатися. Але їй також зовсім не хотілося іти з Кліфордом до лісу. Тому вона йшла поряд з його кріслом, плекаючи впертість свого духу.
— Ні, — сказав він. — Якщо добре все організувати, страйків більше не буде.
— Чому?
— Тому що страйки стануть неможливими.
— І люди дозволять? — запитала вона.
— А ми їх не питатимемо. Ми це зробимо, щоб вони не бачили, для їхньої ж власної користі, щоб урятувати промисловість.
— І так само для твого власного зиску, — сказала вона.
— Природно! Це всім на користь. Але їм навіть більше, ніж мені. Я можу жити без копалень. А вони не можуть. Вони голодуватимуть без копалень. А я маю інші засоби для прожиття.
Вони глянули на долину перед шахтою і на будинки з чорними покрівлями за нею — Тевершел, немов змія, повз угору схилом. Над старою бурою церквою дзвонили дзвони: не-ді-ля, не-ді-ля, не-ді-ля!
— А хіба люди дозволять диктувати тобі умови? — сказала вона.
— Люба моя, якщо зробити це обережно, їм нічого не залишиться.
— А хіба для цього не потрібно взаємне розуміння?
— Абсолютно, коли вони збагнуть, що промисловість важливіша за індивідуальність.
— І ти маєш стати власником промисловості? — спитала вона.
— Ні. Але певною мірою я справді її власник, так, цілком точно. Тепер володіння власністю перетворилося на релігійне питання, як це було за часів Христа і святого Франціска. Питання стоїть не так: візьми все, що маєш, і віддай бідним, а застосуй усе, що маєш, щоб оживити промисловість і дати роботу бідним. Це єдиний шлях нагодувати всі роти і вдягнути всі тіла. Дати все, що ми маємо, бідним — приведе до голоду як бідних, так і нас самих. А загальний голод не є високою метою. Навіть загальна бідність — річ не з приємних. Бідність потворна.
— А нерівність?
— Це — доля. Чому планета Юпітер більша за планету Нептун? Не можна змінити природу речей!
— Та якщо вже колись зародилася ця заздрість, і ревність, і невдоволеність… — почала вона.
— Зроби все, щоб припинити їх. Хтось повинен керувати цим лицедійством.
— Але хто керівник лицедійства? — запитала вона.
— Люди, які володіють і правлять промисловістю.
Запала довга мовчанка.
— Мені здається, що з них — поганий керівник, — сказала вона.
— Тоді запропонуй, що їм робити.
— Вони не сприймають своє керівництво достатньо серйозно, — мовила вона.
— Вони сприймають його значно серйозніше, ніж ти свій дворянський титул, — сказав він.
— Це випад у мій бік. Мені він узагалі не потрібний, — випалила вона.
Він зупинив крісло і поглянув на неї.
— Але хто ж тепер ухиляється від відповідальності? — сказав він. — Хто в такий час намагається втекти від відповідальності керівництва, як ти це називаєш?
— Та я не хочу жодного керівництва! — запротестувала вона.
— Ах, так! Це ж нісенітниця. Ти його маєш, ти на нього приречена. І мусиш жити згідно з ним. Хто дав шахтарям усе, що вони мають, що варто мати, усю їхню політичну свободу, їхню освіту в її теперішньому вигляді; їхні санітарні умови, охорону здоров'я, їхні книжки, їхню музику, усе? Хто їм це дав? Шахтарі шахтарям? Ні! Усі Реґбі й Шіплі цілої Англії внесли свою частку і повинні продовжувати в цьому ж дусі. Це — твоя відповідальність.