Коні поглянула на великі сірі листки лопуха, які примарами виринали з країв модринового лісу. Люди називали їх Робін Ґудів ревінь. Яким мовчазним і похмурим виглядав він коло криниці! Однак вода дзюркотіла так іскристо й чудово! Тут росли кущики очанки і міцної блакитної горлянки. А там, під берегом, ворушилася жовта земля. Кріт! Він виринув, показавши рожеві лапки, поворушив сліпим свердликом мордочки, задерши кінчик маленького носа.
— Здається, він дивиться кінчиком носа, — сказала Коні.
— І бачить краще, ніж очима! — сказав він. — Будеш пити?
— А ти?
Вона зняла з гілки на дереві емальований кухоль і, нахилившись, набрала води. Він випив її ковтками. Тоді вона знову набрала і випила трохи сама.
— Яка крижана! — сказала вона, відсапуючись.
— Смачно, правда? Ти щось загадала?
— А ти?
— Так, загадав. Але не скажу.
Почувся стукіт дятла, з модрини повіяв вітерець — слабкий і моторошний. Вона подивилася вгору. Синяву перетинали білі хмари.
— Хмари! — сказала вона.
— Тільки білі баранчики, — відказав він. На велику галявину упала тінь. Кріт виплив на пухку жовту землю.
— Неприємне звіря, треба б його вбити, сказав Кліфорд.
— Глянь! Наче пастор на кафедрі, — сказала вона.
Вона вирвала кілька паростків маренки і кинула Кліфордові.
— Свіже сіно! — сказав він. — Пахне, як романтичні дами минулого століття, чиї голови врешті були правильно поставлені, правда?
Вона дивилася на білі хмари.
— Мабуть, буде дощ, — сказала вона.
— Дощ! Чому? Ти хочеш дощу?
Вони рушили назад. Кліфорд обережно трясся вниз схилом. Спустилися в темне дно долини, повернули праворуч і ярдів за сто обігнули підніжжя довгого пагорба, де на сонці стояли дзвіночки.
— Ну, старенька шкапо! — сказав Кліфорд, направляючи туди крісло.
Це був стрімкий і тряский підйом. Застопорюючись, наче з зусиллям, неохоче, крісло повільно повзло. І все ж, хилитаючись, воно сунуло вперед, аж доки його обступили з усіх боків гіацинти, там запручалося, спіткнулося, шарпнулося з квітів і спинилося.
— Краще просурмити в ріжок, може, надійде лісник, — сказала Коні. — Він трохи його підіпхне. І я з ним підіпхну. Це допомагає.
— Дамо йому перепочити, — сказав Кліфорд. — Ти не підкладеш під колесо якийсь клин?
Коні знайшла камінь, і вони чекали. Через якийсь час Кліфорд знову ввімкнув мотор і завів крісло. Воно спотикалося й затиналося, немов хворе, видаючи дивні звуки.
— Дозволь мені штовхати! — сказала Коні, підходячи ззаду.
— Ні! Не штовхай! — він сказав люто. — Яка користь від цього чортового корита, якщо його треба штовхати! Підклади камінь!
Знову пауза і новий старт; та ще невдаліший за попередній.
— Та дозволь мені підштовхнути, — сказала вона. — А ні, то просурми в ріжок, поклич лісника.
— Почекай!
Вона чекала, і він зробив ще одну спробу, від якої було більше лиха, ніж користі.
— Просурми в ріжок, якщо не хочеш, щоб я штовхала, — сказала вона.
— Чорт! Помовч хоч хвилину!
Вона хвилину мовчала, він відчайдушно боровся з маленьким мотором.
— Ти тільки остаточно його доламаєш, Кліфорде, — умовляла вона, — а крім того, зовсім рознервуєшся.
— Якби мені тільки вийти й подивитися на цю чортову штуку! — сказав він роздратовано. І різко просурмив у ріжок. — Може, Мелорз зрозуміє, що сталося.
Вони чекали серед стоптаних квітів, небо починало хмаритися. В тиші загукала горлиця: ту-ур, ту-ур, ту-ур! Кліфорд примусив її замовкнути свистком ріжка.
Лісник з'явився скоро, вийшов з-за повороту стежки, дивлячись запитливо. Віддав честь.
— Ви хоч трохи розумієтеся на моторах? — різко запитав Кліфорд.
— Боюся, ні. Зіпсувався?
— Певно! — буркнув Кліфорд.
Чоловік дбайливо сів навпочіпки біля колеса і втупився у маленький моторчик.
— Боюся, я не знаю нічого про всі ці механічні речі, сер Кліфорд, — сказав він спокійно. — Якщо в ньому вистачає бензину й мастила…
— Погляньте-но уважно й перевірте, чи не зламалося що, — буркнув Кліфорд.
Лісник прихилив до дерева рушницю, скинув плащ і кинув його поряд з рушницею. Коричневий пес сів на сторожі. Лісник присів і зазирнув під крісло, штрикнув пальцем у засмальцьований моторчик, так щоб не забруднити мастилом чистої недільної сорочки.
— Здається, нічого не зламалося, — сказав він. Підвівся, відсунув з чола капелюха, почухав чоло, вивчаючи ситуацію.
— Видно нижні стрижні? — запитав Кліфорд. — Перевірте, чи вони в порядку?
Чоловік розпластався на землі, вигнув шию, підлазячи під мотор, і поштрикав його пальцем. Коні подумала, як жалюгідно виглядає чоловік, слабкий, маленький, лежачи долілиць на цій великій землі.