— Туди! — сказав він. — Туди! Йди вечеряй! Давай!
Він посунув стілець до підстилки з горшком, і собака слухняно пішла й почала їсти.
— Ви любите собак? — запитала Коні.
— Ні, не дуже. Вони надто покірні й причіпливі.
Він скинув краґи і тепер розшнуровував важкі черевики. Коні відвернулася від вогню. Яка гола ця маленька кімнатка! Однак на стіні над його головою потворна збільшена фотографія молодого подружжя — явно, він і юна жінка з нахабним обличчям, безумовно, його дружина.
— Це ви? — запитала Коні.
Він скривився і подивився на фотопортрет над головою.
— А! Це ми знялися якраз перед весіллям, коли мені було двадцять один. — Він байдуже подивився на нього.
— Вам подобається? — запитала Коні.
— Подобається? Ні! Я ніколи не любив цю фотографію. Але вона вперлася, щоб зробити її, отак. — Він знову почав стягати черевики.
— Якщо вам не подобається фотографія, то чому ж вона продовжує тут висіти? Можливо, ваша дружина хотіла б її мати, — сказала вона.
Зненацька він подивився на неї з посмішкою.
— Вона виволокла з хати всьо, що варто було брати, — сказав він. — Але це лишила!
— То чому ж ви її зберігаєте? Як пам'ять?
— Нє, ніколи і не дивлюся на неї. Я й не помічав, що вона тута. Вона висіла тута з того часу, як ми сюда прейшли.
— Чому ж ви не спалите її? — запитала вона.
Він знову повернувся і подивився на збільшене фото. Потворна коричнева рамка в позолоті. Всередині — гладко виголений, напружений, дуже молодий на вигляд чоловік з доволі високим комірцем і дещо повнувата, нахабна молода жінка з підібраним нагору й завитим волоссям, у темній атласній блузі.
— Непогана ідея, правда? — сказав він.
Він стягнув черевики і взув капці. Тоді став на стілець і зняв фотографію. На зеленуватих шпалерах відкрилася велика бліда пляма.
— Зараз немає смислу протирати її, — сказав він, поставивши фотографію під стіною.
Він пішов до кухні й повернувся з молотком і кліщами. Сівши на старе місце, він почав відривати від великої рами папір, яким ззаду закривалася фотографія, і висмикувати цвяшки, які тримали задню дошку, працюючи з цілковитою спокійною заглибленістю, притаманною для нього.
Скоро він витяг усі цвяхи, тоді висмикнув задні стінки, тоді сам портрет у товстій білій оправі. Він з усмішкою дивився на фотографію.
— Такими ми були — я наче молодий вікарій, і вона — задирака, — сказав він. — Педант і задирака!
— Дайте, я гляну! — сказала Коні.
Він справді виглядав дуже гладко виголеним і взагалі дуже охайним, такий собі охайний молодий чоловік двадцятилітньої давнини. Та навіть на фотографії його очі дивилися насторожено і безстрашно. І жінка не виглядала дуже задиристою, хоча й мала тяжку щелепу. В ній вчувався поклик.
— Такі речі не можна зберігати, — сказала Коні.
— Не можна! Такі речі ніколи не можна робити!
Він почав рвати картонну фотографію і складати клапті на коліно, а потім кинув їх у погонь.
— Однак вона зіпсує вогонь, — сказав він. Він виніс наверх скло і задню дошку. Кількома ударами молотка розбив раму, так що розлетілася ліпнина. Тоді відніс шматки до кухні.
— Спалимо завтра, — сказав він. — Тут надто багато гіпсу.
Прибравши все, він сів.
— Ви любили свою дружину? — запитала вона.
— Любив? — перепитав він. — Ви любили сера Кліфорда?
Та вона не давала себе збити з пантелику.
— Але ж вона вам подобалася? — наполягала вона.
— Подобалася? — усміхнувся він.
— Можливо, вона й тепер вам подобається, — сказала вона.
— Мені? — Його очі звузилися. — Ах ні, і думати про неї не можу, — сказав він тихо.
— Чому?
Та він похитав головою.
— Тоді чому ж ви не розлучитеся? Вона повернеться одного чудового дня, — сказала Коні.
Він зиркнув на неї.
— Вона й на милю до мене не підступить. Вона ненавидить мене значно більше, ніж я її.
— Побачите, вона повернеться до вас.
— Вона ніколи цього не зробить. З цим покінчено. Мене б знудило, якби я її побачив.
— Ви її побачите. Ви ж навіть не розлучені офіційно, правда?
— Ні.
— Ну тоді вона вернеться назад, і вам доведеться прийняти її.
Він уважно глянув на Коні. Тоді дивно затряс головою:
— Може, ти й маєш рацію. Дурницею було навіть повертатися сюди. Та я опинився в скруті і мав кудись подітися. Бідолашний невдаха той, кого викидають. Та ти маєш рацію. Я отримаю розлучення і звільнюся. До смерті ненавиджу ці речі — чиновників, суди, суддів. Та треба через це пройти. Я отримаю розлучення.