Вона спустилася вниз стрімкими вузькими дерев'яними сходами. І все ж її б задовольнила ця маленька хатка, тільки б мати свій власний світ.
Він зустрів її вимитий і свіжий, в каміні горів вогонь.
— Щось їстимеш? — спитав він.
— Ні! Тільки позич мені гребінця.
Вона пішла за ним до кухні й розчесала волосся перед дзеркалом шириною з долоню, прибитим до задніх дверей. І тоді приготувалася йти.
Вона зупинилася в маленькому садку перед будинком, дивилася на вкриті росою квіти, на сіру грядку гвоздик, що от-от розкриються.
— Я б хотіла, щоб весь інший світ зник, — сказала вона, — і щоб ми жили тут з тобою.
— Він не зникне, — сказав він.
Вони йшли майже мовчки через дивний зарошений ліс. Та були разом у світі, що належав їм двом. Їй було гірко повертатися назад до Реґбі.
— Я хочу невдовзі прийти і жити з тобою разом, — сказала вона на прощання.
Він усміхнувся, не відповідаючи. Вона дісталася додому тихо й непомітно і пішла до своєї кімнати.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
На таці для сніданку лежав лист від Гілди. «Цього тижня тато збирається до Лондона, а я заїду до тебе в четвер сімнадцятого червня. Будь готова, щоб ми зразу могли виїхати. Я не бажаю гайнувати час у Реґбі, це — жахливе місце. Можливо, я переночую в Ретфорді у Колменів і прибуду в четвер до ланчу. Ми зможемо виїхати після чаю й заночувати, можливо, у Ґрентемі. Немає сенсу проводити вечір з Кліфордом. Якщо він проти твого від'їзду, то не матиме від цього насолоди».
Отак! Знову її переставляють, мов фігуру на шаховій дошці.
Кліфорд не бажав її від'їзду тільки тому, що не почувався в безпеці під час її відсутності. З якихось причин її присутність дарувала йому відчуття безпеки й свободи робити те, чим він займався. Він багато часу проводив на шахтах, відчайдушно боровся з майже безнадійними проблемами, як видобувати своє вугілля в найекономніший спосіб, а тоді, добувши, — продавати його. Він знав, що треба знайти якийсь спосіб його використання чи переробки, щоб не доводилося його продавати чи щоб не боліла голова, коли продати не вдасться. Та якщо добувати електроенергію, чи можна її буде продавати або використати? А переробляти його в мазут так само надто дорого й складно. Щоб промисловість жила, треба ще більше промисловості, це як божевілля.
Це було божевілля, і тільки божевільний міг досягти тут успіху. Ну він був трохи божевільний. Коні так гадала. Сама його заповзятість і кмітливість у справах копалень їй здавалися виявом божевілля, самі його стимули були стимулами безуму.
Він розповідав їй про всі свої серйозні проекти, вона слухала з якимось подивуванням і давала йому виговоритися. Тоді цей потік слів припинявся, він вмикав гучномовця, втрачав тяму, хоча, ймовірно, його проекти жили своїм життям у його голові, наче сни.
І тепер кожної ночі він грав в очко, оту солдатську гру, з місіс Болтон, ставлячи шестипенсовики. І знову в картах він поринав у несвідоме чи безтямне збудження чи збуджену нестяму, хоч як це називай. Коні не хотіла його бачити. Та коли вона йшла спати, вони з місіс Болтон грали до другої чи третьої години ранку, безпечно і з дивною хіттю. Місіс Болтон захопила ця хіть не менше, ніж Кліфорда, а може, навіть більше, адже вона майже завжди програвала. Якось вона звірилися Коні:
— Минулої ночі я програла серу Кліфорду двадцять три шилінґи.
— І він узяв у вас гроші? — запитала Коні приголомшено.
— Ну звичайно, моя леді! Борг честі!
Коні відверто вишпетила їх і розгнівалася на обох. У результаті Кліфорд підняв місіс Болтон платню до ста фунтів на рік, щоб та могла грати на ці гроші. Тим часом Коні здавалося, що Кліфорд справді мертвішає.
Нарешті вона оголосила, що сімнадцятого від'їжджає.
— Сімнадцятого! — сказав він. — А коли ти повернешся?
— Найпізніше двадцятого липня.
— Так! Двадцятого липня.
Дивно й глупо він глипнув на неї з непевністю дитини, але з чудною тупою підступністю старика.
— Ти мене не кинеш, правда? — сказав він.
— Як?
— Коли будеш там. Я хотів сказати, чи ти дійсно повернешся назад?
— Впевнена, як ніколи, що повернуся назад.
— Так! Добре! Двадцятого липня.
Однак він справді хотів, щоб вона поїхала. Це дивувало. Він хотів, щоб вона поїхала, цілком певно, щоб зазнала своїх маленьких пригод, можливо, завагітніла і все таке. Водночас він боявся її від'їзду.
Вона з трепетом ждала істинної нагоди кинути його назавжди, чекаючи на той час, коли вони обоє дозріють до цього.
Вона сиділа й розмовляла з лісником про свою подорож за кордон.