— А повернувшися, — сказала вона, — я зможу сказати Кліфордові, що вимушена його покинути. І ми з тобою зможемо поїхати в іншу країну. Поїдемо? До Африки чи до Австралії. Поїдемо?
Вона цілком захопилася своїм планом.
— Ти ніколи не була в колоніях, правда? — запитав він. — Я був в Індії, в Південній Африці і в Єгипті.
— Чому б нам не поїхати в Південну Африку?
— Можна! — він промовив повільно.
— Чи, може, ти не хочеш? — запитала вона.
— Мені байдуже. Мені доволі байдуже, що я роблю.
— Хіба ти не радієш? Чому? Ми не будемо бідувати. У мене прибутку понад шість сотень на рік. Я написала запит. Це небагато, але достатньо, правда?
— Для мене — це багатство.
— О, як усе буде чудово!
— Та мені треба розлучитися, і так само тобі, інакше ми матимемо ускладнення.
Треба було багато чого обміркувати. Іншого дня вона попросила, щоб він розповів їй про себе. Вони були в хатині, а надворі шаліла гроза.
— І ти не був щасливий, коли був лейтенантом, офіцером і джентльменом?
— Щасливий? Що ж. Мені подобався мій полковник.
— Ти любив його?
— Так! Любив.
— А він тебе любив?
— Так! По-своєму він мене любив.
— Розкажи про нього.
Що тут розповідати? Він вийшов з рядових. Любив армію. І ніколи не одружувався. Він був на двадцять років старший за мене. Дуже розумний чоловік і самотній в армії, як і належалося такій людині. По-своєму пристрасний і дуже здібний офіцер. Я перебував під його чарами, доки служив у нього. Я дозволив йому керувати моїм життям. І ніколи не шкодував.
— І ти дуже переживав, коли він помер?
— Я сам був майже при смерті. Та коли видужав, то зрозумів, що якась частина мене померла. Але тоді я вже знав, що все помирає. Усе має свій кінець, якщо вже до цього дійшло.
Вона сиділа й роздумувала. Надворі гриміло. Так ніби вони були на маленькому ковчегу під час потопу.
— Здається, ти так багато пережив, — сказала вона.
— Я? Мені здається, що я вже помирав раз чи двічі. Однак ось я тут, нидію світом, і мене чекають ще більші клопоти.
Вона напружено думала і водночас прислухалася до зливи.
— А по смерті свого полковника ти не був щасливий, як офіцер і джентльмен?
— Ні! Я був у такій гидкій компанії. — Раптом він засміявся. — Полковник, бувало, говорив: «Хлопче, англійські середні класи мають пережувати кожен шматок харчу тридцять разів, їхні кишки такі тонкі, що в них застрягає шматок з горошину. Це найгидкіша банда жіноподібних недоумків, які коли-небудь жили на світі — чванливі, перелякані, навіть коли в них черевик не так зашнурований, гнилі честолюбці, і завжди мають рацію. Це мене вбиває. Лизь-лизь, лизь-лизь — облизують зади, доки мозолі на язиках не наростають, однак завжди мають рацію. Усім правлять недоумки. Недоумки! Покоління жіноподібних недоумків, кожний — наполовину євнух».
Коні засміялася. Надворі лив дощ.
— Він їх ненавидів!
— Ні, — була відповідь. — Він не звертав на них уваги. Просто не любив їх. Є різниця. Це тому, що, як він говорив, рядові «томі» стають такими ж недоумками і напівєвнухами з тонкими кишками. Іти таким шляхом — доля людства.
— І простих людей так само, робітників?
— Усіх без винятку. Їхній запал вщух. Автомобілі, кіно, аероплани висмоктали з них останні сили. Кажу тобі, кожне покоління народжує ще більш кроляче покоління з кишками з індійської гуми, з бляшаними ногами й бляшаними обличчями. Бляшані люди! Цей весь більшовизм, це обожнювання механізмів просто вбивають людську істоту! Гроші, гроші, гроші! Весь цей модерновий гамуз ловить свій кайф, коли знищує в людині старі людські почуття, перекручує на фарш старих Адама і Єву. Всі вони однакові. Весь світ такий — убий усе людське; за соверен одріжуть крайню плоть, за два соверени все інше. Одні механічні рухи пенісом. Все однакове. Заплати їм, і вони відріжуть член самого світу. Давай гроші, гроші, гроші, і вони вигорнуть з людства все живе, і всі стануть маленькими динамо-машинами.
Так він сидів у хатині, його обличчя спотворене глузливою іронією. І весь час напружував одне вухо, прислухаючись до грози над лісом. Дощ робив його таким самотнім.
— І це коли-небудь закінчиться? — запитала вона.
— Еге ж. Вони самі себе порятують. Коли вб'ють останнього справжнього мужчину, а всіх інших приручать — білих, чорних, жовтих, всі кольори — до однієї клітки, тоді всі втратять розум. Тому що коріння здорового розуму — в яйцях. Тоді всі збожеволіють і зроблять своє велике аутодафе. Ти знаєш, аутодафе означає акт віри? Еге ж, вони здійснять свій власний грандіозний акт віри. Вони підсадять одне одного.