Цілий цей рік напевно сподівався викупити заставлену під іпотеку ділянку. Поступово він програв зі складу всі материні меблі, бронзових Будд, мідні прибори, а потім ліжка, шафи, постіль. Одного чудового дня він стає голий як бубон, таке трапляється з такими пройдисвітами, одного дня він побачив, що увесь його статок — це те, у що він одягнений, і більше нічого — ні скатертини, ні виделки з ножем. Він сам, як перст. За цілий рік ніхто не відчинив перед ним дверей. Він пише до кузена в Париж. Йому обіцяють сяку-таку роботу і кімнатку прислуги в кварталі Малезерб. І в п’ятдесят з гаком років він уперше пішов працювати, одержав першу в житті зарплату, він — кур’єр у морській страховій компанії. Так триває, мабуть, років з п’ятнадцять. Він потрапляє до лікарні. Але помер він не там. Він помер у своїй кімнаті.
Мати ніколи не говорила про свого старшого сина. Ніколи не скаржилась. Нікому не розповідала про те, як він нишпорить у шафах. Її материнство межувало з правопорушенням. І вона його приховувала. Була впевнена, що її не зрозуміють ті, хто не знав її сина так, як знала вона. Тільки один Бог, тільки Бог йому суддя. Вона відбувалася безневинними банальностями, постійно тими самими. Що якби він захотів, то був би найрозумніший з усіх трьох. Що він «найартистичніший». Найвитонченіший. І найбільше любить свою матір. І, врешті, найкраще її розуміє. Я й не уявляла, казала вона, що від сина можна чекати такої чуйності, такої інтуїції і такої глибокої ніжності.
Ми зустрілися з ним ще раз, і він завів мову про покійного молодшого брата. Який жах, ця безглузда смерть, це жахливо!.. Наш молодший братик, наш маленький Поло…
У пам’яті залишилась ця родинна картина: ми разом обідаємо в Садеку. Обідаємо утрьох за столом у їдальні. Одному братові сімнадцять, другому — вісімнадцять. Матері з нами немає. Ми з молодшим їмо, а він позирає на нас, тоді кладе виделку і втуплюється очима в молодшого брата. Дивиться дуже довго, а потім ураз каже йому щось жахливе. Фраза стосується їжі. Будь обережний, каже він, не їж так багато. Молодший брат не відповідає. А той не вгаває. Не забувай, каже він, що великі шматки м’яса — для мене. Бо сам знаєш… Я питаю: чому для тебе? Він відповідає: тому що. Я кажу: а щоб ти помер. Я не можу більше їсти. Молодший брат теж. А він, він тільки й чекає, коли молодший брат наважиться сказати слово, одне слово, його стиснені кулаки уже над столом, щоб дати йому по голові. Молодший брат мовчить. Він смертельно зблід. На повіках зблискують сльози.
Старший брат помер у похмурий день. Здається, то була весна, квітень. Мені зателефонували. Сказали тільки, що його знайшли мертвим на підлозі в кімнаті. Більше нічого. Насправді він помер задовго до смерті. Він ще ходив по землі, але вже все відбулося і помирати вже було запізно: він помер зі смертю молодшого брата. Усе прожито і все спожито.
Вона просила, щоб його поховали разом з нею. Я вже й не пам’ятаю, на якому місці, на якому цвинтарі, десь у долині Луари. Вони лежать в одній могилі. Удвох. Це справедливо. І цей образ наділений нестерпною розкішшю.
Цілий рік сутінки опускалися в один і той самий час. Сутінки були дуже короткі, майже раптові. В сезон дощів ми тижнями не бачили неба, його затягав густий туман, крізь який не пробивалося навіть місячне світло. А в сухий сезон навпаки — небо голе, абсолютно відкрите, вільне. Навіть безмісячними ночами було світло. І вимальовуються тіні — на землі, на воді, на дорогах, на стінах.
Я погано пригадую, якими були дні. Сонячне світло знебарвлювало кольори, стирало їх. А ночі я пам’ятаю. Синява була вища за небо, вона сягала аж за небесну твердь, на самісіньке дно перевернутої чаші. Небо для мене — це найчистіше сяйво, що пробивається крізь синяву, це холоднувате поєднання за межею будь-яких кольорів. Часом у Вінглоґу, коли в матері був сумний настрій, вона просила підготувати двомісний екіпаж, і ми їхали в село помилуватися літньою ніччю. Я мала таке щастя — бачити такі ночі і милуватися ними разом з матір’ю. Прозорі потоки світла спадали з небес, наче безшумні, нерухомі водоспади. Повітря було синє, його можна було тримати в руці. Синє-синє. Небо — як безнастанне ряхтіння світла. Все осявалося ніччю, вся місцевість по обидва береги ріки, аж поки сягало око. Кожна ніч була особлива і тривала, скільки хотіла. Єдині звуки ночі — сільські собаки. Вони вили на місяць, знемагаючи від її таємничості. Собаки перегукувались від села до села, аж поки заповнювали собою увесь нічний простір і час — від краю до краю.