Увесь двір у чорнильно-чорних тінях цинамонових дерев. Сад завмер, мов витесаний із мармуру. Так само й будинок — монументальний, похмурий. Завмер і мій молодший брат, що йшов поруч зі мною, і вперто дивиться крізь відчинені ворота на безлюдну вулицю.
Того дня він не з’явився біля ліцею. У чорному автомобілі був лише водій. Він повідомив мені, що молодий господар терміново поїхав у Садек, бо захворів його тато. Що він, водій, одержав розпорядження залишитися в Сайґоні, щоб завозити мене до ліцею, а ввечері — в пансіон. Молодий господар повернувся за кілька днів. Я знову побачила його на задньому сидінні чорного автомобіля: він і досі уникав зацікавлених поглядів, його усе ще діймав страх. Ми мовчки цілувалися, цілувалися там, перед ліцеєм, цілувалися, наче в забутті. Він цілував мене і плакав. Батько буде жити. Його остання надія розтанула. Він говорив з батьком. Просив, щоб він дозволив нам бути разом, ще хоч трохи, ти мусиш мене зрозуміти, благав він, ти ж напевне теж колись кохав, як і я, хоч один раз за все своє довге життя, чи не так? Дозволь і мені допити цю пристрасть, це безумство, цю шалену любов до білої дівчинки, дозволь ще побути з нею, перш ніж вона поїде до Франції, ще хоч рік, я не в силі розлучитися з нею, бо це — кохання, і це все таке нове, таке сильне, таке ненатле, воно наростає, і було б неймовірно жорстоко відривати її від свого серця, від тіла, адже ти добре знаєш, що таке не повториться більше ніколи.
Батько сказав, що в такому випадку волів би бачити сина мертвим.
Ми обливалися прохолодною водою з глеків, цілувались і плакали мало не до смерті, але цього разу від непогамовної насолоди. А потім я сказала йому. Сказала, щоб він ні про що не шкодував, я нагадала йому його ж слова, що мене не втримати і що мої вчинки від мене не залежать. Він відповів, що відтепер йому навіть це байдуже, що він уже готовий до всього. І тоді я сказала, що поділяю думку його батька. Сказала, що я не залишилася б з ним. І не стала пояснювати чому.
Це одна з найдовших вулиць Вінглоґа, вона виходить аж на Меконґ. Ця вулиця увечері завжди безлюдна. Того вечора, як і дуже часто перед тим, сталася аварія електромережі. З цього все й почалося. Щойно я виходжу на цю вулицю і за мною зачиняються ворота, — світло гасне. Я біжу. Біжу, тому що боюся темряви. Біжу все швидше і швидше. І нараз мені здається, що мене хтось наздоганяє. І я розумію, що це й справді хтось женеться. На бігу озираюсь і бачу: це дуже висока жінка, дуже худа, худа, як смерть, вона сміється й біжить. Біжить босоніж, біжить, щоб мене упіймати. Я впізнаю її, це міська божевільна, у Вінглоґу її знають усі. Я вперше чую її голос, вона говорить лише по ночах, удень вона спить, і часто саме тут, на цій вулиці, поряд із двором. Мене охоплює такий страх, що я не можу навіть крикнути. Мені десь із вісім років. Я чую її пронизливий сміх і радісні вигуки, безперечно, вона регоче з мене. Це спогад про найжахливіший мій страх. Сказати, що він сильніший за мій розум і мої сили — не сказати нічого. Пам’ятаю ту свою всепоглинаючу упевненість: якщо та жінка торкнеться до мене хоч пальцем, це буде гірше за смерть — я також збожеволію. Я ввірвалась у сусідський сад, у їхній будинок, вилітаю сходами нагору і падаю перед входом. Потім ще протягом багатьох днів я була не в змозі розповісти, що зі мною трапилось.
Ще й досі у мені гніздиться той страх перед усвідомленням, що стан матері погіршується — я все ще не наважуюсь означити його справжнім ім’ям, — і це призводить до того, що ця перепона все більше відмежовує її від нас, дітей. Гадаю, саме мені судилося побачити це з усією ясністю, мені, а не братам, вони не можуть достеменно судити про той її стан.
То було за кілька місяців до нашого остаточного розлучення: Сайґон, пізній вечір, ми на терасі нашого будинку на вулиці Тестар. До теж з нами. Я дивилася на матір і ледве її впізнавала. А потім раптом, ніби все стерлося, спалахнуло, і я побачила замість матері якусь незнайомку. Переді мною була чужа жінка, вона сиділа на місці матері, але нізащо не могла бути моєю матір’ю. Стуманілим поглядом вона втупилася в парк, в якусь одну точку, мовби чекала чогось невідворотного, чого я зовсім не помічала. У її рисах, її погляді струменіла молодість, вона світилася щастям, хоч і намагалася притлумити це в собі через звичну соромливість. Вона була така вродлива! Поруч з нею сиділа До. Та, здавалося, що До нічого не помічала. А я злякалася не материної краси, не щасливого виразу на її обличчі, а зовсім іншого: хтось сидів тут замість неї, а я й не завважила, коли сталася підміна, я ж знала, що ніякої іншої жінки тут бути не могло, тільки вона, але раптом зникла саме її неповторність, ідентичність, і я не знала, у який спосіб можна було її повернути, чи щоб вона бодай почала повертатися. Ніким було заповнити її оболонку. Я божеволіла при здоровому глузді. Хіба закричати. І я закричала. То був слабкий крик, безсиле волання про допомогу, але він таки проломив той лід, у якому заклякла вся сцена. Мати озирнулася.