— Не п’ятнадцять, а вісім. І я вам не земляк. Ви-те, здається ж, іспанець? Чи італієць? Ну, не важно, головне — не наш. Та ще й із якого століття? З п’ятнадцятого? Непогано збереглися, дєдьку. Непогано! Але як ходили собі п’ятсот з хвостиком років по земній кульці, то й ще одну годину пройдете. Чорт вас не вхопить. Чи, може, ви-те сам той… з хвостиком? Мо’, боїтеся біля церкви проходити, вона ж он там, за ліском, на горбочку стоїть? Що, почули дух святий і в мою кабіну заховалися? Не вийде! Я, щоб ви-те, знали, вже тиждень у дорозі і хочу живим-здоровим додому приїхати. Виходьте-виходьте…
— Я ж пожартував, пане водію! Тутешній я, Костем звати, жінка вдома жде не діждеться. У нас тут що, так все перевернулося з ніг на голову, що вже й жартів не розуміють?
— За півтисячі років скрізь дещо змінилося. Але наші жарти ми розуміємо, а от ваших, чужих, середньовічних та ще й з хвостиками, — вибачєйте.
— Тьху на тебе! — розсердився Кость, але сперечатися не став. Сердито закинув на спину наплічник і зістрибнув з кабіни. — Щоб тобі колеса полопалися!
— Щоб вам хвіст відвалився!
— Сам ти вовчий хвіст!
Утім, Кость не дуже й розсердився на водія. Сам винен — було б не патякати. Знайшов з ким жартувати! Цей забобонний поліщук, може, й про Колумба ніколи не чув, а як чув ще у школі, то давно забув. Ну нічого, вісім кілометрів — це хіба відстань? Дошпацірує. Заодно й подивиться, що змінилося за цей рік у рідних пенатах.
У кожному жарті — своя частка правди. У його — також. Він вірить у переселення душ. От вірить — і все. Мабуть, і справді колись був мандрівником. Ймовірно, в епоху найбільших відкриттів. Таким і залишився, тільки вже в іншому тілі. Чи відкрив щось тоді, в еру Колумба? Не пам’ятає — вочевидь, при реінкарнації первісна пам’ять стерлася. Таке зазвичай буває. Мусив би щось у тому, першому, житті все-таки відкрити. Авжеж, мусив би. Тоді ж он скільки всіляких земель необжитих, без жодного сліду людського, було: тільки не лінуйся і вдома на печі не сиди — рушай в дорогу, шукай, відкривай, як собі хочеш відкрите називай.
Це вже зараз із супутника навіть те, що в хаті на столі стоїть, видно. Так що й шукати нічого. Але ж щось гонить людей з дому. Одних чогось у печери тягне, до сталактитів, сталагмітів та пасток всіляких підземних. Інші на океанське дно спускаються, ніби первісних прапрапрародичів своїх у підводному царстві шукають. Ще інші гірськими вершинами марять. Кажуть, половина альпіністів не повертається додому — і замерзають високо в горах, і під сніговими лавинами гинуть, і зі скель зриваються. Але ж все одно ідуть в гори. Йдуть і йдуть… Може, то первісні душі їхні не можуть заспокоїтися, женуть їх за тридев’ять земель, змушують тіло забувати про інстинкт самозбереження?
А його карма — дорога. Не відпускає вона його, хоч ти пенькни. Пробував уже й опиратися, не піддаватися, приземлитися й отаборитися. Пробував. Наче сам не свій на тій прив’язі робився, якось ніби зменшувався, стискався увесь. Якийсь час тримався. Бувало, й місяць, і другий, і третій… А на четвертий… От ніби хтось йому налигача на шию накине і тягне з дому: «Іди, Костю, іди, брате, бо вмреш на одному місці». Або ж придибенція якась як сніг на голову впаде, і тоді тільки хапай наплічник — і вперед. Справді, карма.
Мандрувати світом — не завжди кайф. То він трохи прибрехав тому циганкуватому хлопцеві. Але життя — це дорога. Її неможливо пізнати до кінця, неможливо підкорити. Нею можна тільки йти. Може, він і не відривався б від неї до кінця життя, якби не оця жінка. Якби ж… А вона затялася: у людини повинен бути дім на землі і нічого їй вештатися по світу. Сказала колись: «Це пращури наші ноги збивали, поки лісами та степами кочували, а ми ж таки цивілізовані люди, повинні свого місця триматися».
Ця жінка теж — як дорога. Тягнуть його — кожна до себе, ніби в перетягуванні каната змагаються. То дорога від неї потягне, то вона від дороги його відірве і біля себе припне. «Жде не діждеться»… Хто його знає, чи взагалі жде. Але він мусить її побачити. А тоді вже — як Бог дасть. Який сенс у дорозі, якщо з неї немає до кого повертатися?