Неподалік від Любитівки його підібрав-таки приміський автобус. Всі пасажири висипались ще до автостанції, розміщеної у центрі містечка. Міг би й він вийти на потрібній вулиці. Але ні — спочатку сюди.
Приміщення автостанції безлюдне. Тільки біля входу, на двох лавках під гонтовими дашками, кілька тіток з клунками сидять. Зайшов до туалету, дістав з наплічника електробритву. Еге, дідька лисого тут побриєшся! Розетка «з м’ясом» вирвана, теліпається на одному провідку. Ч-чорт з цими містечковими туалетами! Європа — рукою подати, а тут і кіт не валявся — ніякогісіньких змін. Що десять років тому, що п’ять, що ось тепер. Пішов до касирки, яка поблискувала скельцями окулярів у квадратику віконця.
— Дозвольте, люб’язна пані, позичити у вас трішечки електрики для бритви — свою фізіономію до цивілізованого вигляду довести треба.
Але півсонна Тортилла враз як з ланцюга зірвалася:
— Може, тобі ще сто грамів налити? Ходить вас тут, алкашів…
— Я заплачу.
— У кабінєті одна розетка, а в неї касовий апарат вткнутий.
Він ледве стримав сміх — кабінєт у неї, бачте.
— У вас же он електрочайник стоїть. Куди ж ви його втикаєте, як захочете чайку попити?
— Не твоє діло. Іди собі, вдома побриєшся. Тільки це ще циганка надвоє ворожила — є у тебе дома чи й не було ніколи…
То он чого вона так сердито блимає через свою черепашачу оправу — за бомжа його прийняла. Ну що ж…
Побачив ларьок навпроти автостанції. Купив одноразові леза, пінку для гоління і маленьке кругле люстерко. Повернувся назад. Старанно зішкріб щетину, вмився над тріснутою раковиною, в яку весь час капотіла вода з покритого іржею крана. Переодягнувся у блакитну італійську теніску і світлі котонові штани. Штани нові, ще й разу не вдягані, з ярликом, але трохи пожмакані. Відірвав цінник, змочив водою з-під крана свої котони — надворі зараз висохнуть, зате трохи розрівняються. Причесався, щедро попшикав себе дезодорантом.
Тортилла аж з віконця каси висунулася, як його вгледіла. Ага! От тобі й алкаш! От тобі й безхатько! Сказано ж: не суди по одежині. Такому б ти, звісно, не відмовила побритися біля твоєї розетки, але брий тепер сама свої волохаті ноги.
Дорогою зупинився біля крамниці: що краще купити — цукерки в магазині чи букет квітів при вході до нього? Зрештою взяв і те й друге — вибрав чималий снопик розкішних садових ромашок у зраділої тітоньки, що досі куняла на сходах, і найбільшу коробку львівського асорті. Тепер можна йти. Не дрейф, Костю! Вперед!
Цікаво, якою вона стала за цей рік? І що найперш скаже, коли відчинить двері? Може, «Привіт, коханий волоцюго!», як тоді, після першого повернення. А може… «А-а-а, це ти… Звідки і куди? Надовго в гості?» Такими словами вона привітала його минулого разу. Намагалася показати, що їй байдуже, а потім не стрималася і розплакалася. І він цілував її в заплакані очі. І щиро клявся сам собі, що вже нікуди не поїде — хай вони пенькнуть ті блукання по білому світу: наїздився, находився, наблукався, напоневірявся. На хліб уже заробив — до старості їм вистачить. До хліба можна й тут трохи підробити. От хай тільки вона скаже… Хай… Як скаже — так і буде.
Колись вона говорила про те, що у людини має бути свій дім на землі, що не можна бути вічним подорожнім. Але чи саме цей дім — його? Чи хоче вона, щоб він у ньому залишився? Мовчала. А він не запитував. Ось і знову рік минув. Ще один рік.
Порівнявся із зупинкою біля кінотеатру. Колишнього кінотеатру. Тепер тут під одним дахом двоповерхової споруди у брежнєвському стилі примостилося кільканадцять новітніх фірм і фірмочок — біля входу стільки різнокольорових вивісок, що й пальцем ткнути нікуди. А тоді…
Коли заходили до зали кінотеатру, було неймовірно спекотно. Сонце вперто висіло над обрієм, ніби в небесній конторі прийняли рішення про відміну ночі. Повітря сухе, аж наелектризоване, здавалося, черкне хтось сердитим поглядом чи слівцем гарячим — і все спалахне. А коли вийшли з кінотеатру, з неба як з відра лило. Передбачливі кіномани хутко повиймали припасені парасолі. Відчайдушні пороззувалися і босоніж пішли вулицею під дощем. Дівчина у смугастій, по вертикалі, сукенці — біле, зелене, аквамаринове — мабуть, не була ні передбачливою, ні відчайдушною. Трохи постояла біля дверей, подивилася на дощ, а тоді зірвалася з місця, побігла до автобусної зупинки на другому боці дороги і вже там зіщулила змоклі плеченята. І чого вона там зіщулилася? Міського автобуса, буває, і днем з вогнем не знайдеш, а що вже казати про вечір? Може, просто хоче перечекати дощ під козирком зупинки? Чи хтось пообіцяв підібрати її автівкою після кіно? Цього ще тільки бракувало.