Вона сиділа перед ним, у четвертому ряду, і весь час відволікала його увагу від екрана вибитими із зачіски двома золотистими кучериками на високій, ніби точеній, шийці. Як він не провокував, щоб дівчина повернулася до нього, — нуль уваги, ніякої реакції на його слова. Ну що ж, тепер він нарешті побачить, яке обличчя у цієї неприступної лялі. Кинувся під дощ, перестрибнув калюжу на дорозі й опинився прямо перед нею.
— Привіт, сусідко!
— А ви нічого не переплутали? Бо я щось ніяк не пригадаю такого сусіда, — суворо кресонула сірими із зеленкуватими іскринками очима.
— Як?! — здивовано вигукнув він. — Та ж ми кіно разом дивилися! Цілих дві години сиділи поруч!
— А-а-а, — усміхнулася вона самими кутиками вуст. — То це ви за моєю спиною так фільм коментували?
— Чула, значить?
— На відсутність слуху не нарікаю.
У неї справді ідеальний слух. Але що ж це тепер з ним сталося? Кость уже втретє тисне на кнопку дзвінка, чує, як хтось метушиться по квартирі, але до дверей не поспішає. Натиснув ще раз. О, нарешті! Двері відчинила пишнотіла блондинка в рожевому атласному халаті й зі слідами якогось мастила на щоках — мабуть, похапцем стирала маску перед тим, як відчинити.
— Вам кого? — не приховувала роздратування.
— А Мальва… де?
— Мальва? А вам що, ромашок мало? — хмикнула, втупившись у білий снопик.
— Мальва, кажу, вдома?
— А вам яку — білу, червону, рожеву? Вони ростуть за домом — можете собі нарвати. Розрішаю.
— Тобто я хотів сказати… Марина…
— Марина, значить. Так би й казали. А то — Мальва. Напридумуєте якихось імен нелюдських… Марина, до вашого свєдєнія, тут більш не жиє. Хіба ви-те не помітили, що у квартири нова хазяйка?
— А-а-а… де живе?
— Я що, схожа на адресне бюро?!
— Ні, ти схожа на язикату перекупку, — кинув у сердиті очі і вийшов з під’їзду.
І тільки у дворі відчув, як гупає серце, як болісно гонить судинами стривожену кров. Такого повороту він не чекав. Чомусь ніколи й на думку не спадало, що може не застати Мальви вдома, що вона… Де ж вона?
Рита повинна знати. Закрокував на сусідню вулицю. Але в Рити за дверима — нічичирк. Що його робити? Скоро вечір. Не ночувати ж на автостанції. Обійшов будинок, глянув на балкон — на шнурку рушники сохнуть, бузкова футболка майорить. Значить, не у від’їзді Мальвина подруга. Повернувся на третій поверх, присів біля дверей.
Рита прийшла хвилин за двадцять. Спочатку зраділа, до квартири запросила, потім знітилася — не знала, чи давати нову адресу Мальви. На питання, чому та переїхала, тільки плечима стенула — «так треба було, хай вона тобі сама скаже».
Авжеж, скаже. Головне, що вона тут, що зараз він її побачить. Господи, таке мале містечко, а дорозі кінця-краю немає! Зупинив попутну автівку.
— Підвезете?
— Куди?
— Та хоча б до кінця вулиці. А там я… Все ж скоріше буде.
Уже немолодий чоловік в окулярах-хамелеонах глянув на наплічник, на букет, на пакет з цукерками, розуміюче усміхнувся.
— Що, не терпиться побачити?
— Не терпиться!
— Кажіть адресу. Я сьогодні якраз не дуже поспішаю.
— Хто там? — почувся за дверима дзвінкий дитячий голосок.
Кость уже хотів повернутися назад — мабуть, Рита дала не ту адресу. Авжеж, не ту. Через те й ховала від нього свої безсоромні очі. Нічого, він зараз добереться до неї, і хай вона спробує ще раз обдурити. Хай тільки спробує!
Але двері раптом стрімко відчинилися. За порогом стояв золотавий, як соняшник, хлопчик років п’яти у жовтій футболці і сірих шортиках. Він уважно оглянув незнайомця — з ніг до голови і з голови до ніг, прикипів поглядом до ромашкового снопика, принюхався кирпатим носиком до пакета з цукерками, тоді знову «промацав» зеленкувато-сірими ґудзиками наплічник прибульця.
— А я тебе впізнав! — вигукнув радісно.
— Хіба ми з тобою…
Але малий не слухав.
— Мамо! Тато приїхав! Тато! Тато! Мій тато! — закричав на весь будинок, кинувся до Костя, обхопив його коліна руками, притулився до них всім своїм худеньким тільцем.
Кость оторопів. Що все це означає? Зараз підійде жінка, мама цього малого соняшника, і… Але з кімнати вже виходила Мальва. Йшла й усміхалася. Не просто усміхалася — аж світилася вся. Значить, справді ждала, діждатися не могла його? Чого ж тоді?..
— З приїздом! Проходь! Міг би й зателефонувати, попередити.
Справді ніколи не передбачиш, як вона тебе зустріне.