— Звідки?
— І ніхто не знає. Мусіли переїжджати в інше місто. Не оцінили знайомі Миросиного материнського пориву, таке придумали… Нібито вона зреклася своєї дитини при народженні, віддала її в сиротинець, а потім, мовляв, замучила совість зозулю-гуляку, от і забрала своє дитя назад. «А воно ж, людоньки добрії, — копія мамина, копія!» Людям аби поговорити. А ті, хто йде на це… Кожен намагається свою «другу серію» знайти. Це нормально.
Він запалив цигарку.
— Не можна! — скрикнула Мальва. — У Ромчика алергія на дим.
Мовчки вийшов на балкон. Зорі — як іскри з велетенського багаття, розпаленого вічним подорожнім: спалахують, пульсують, падають донизу. Серпень, метеорний дощ. Великий Віз повернув дишло прямо на Костя і завис над самим будинком чотирма колесами, ніби спокушає: сідай, чоловіче, і гайда хутчіше в дорогу, там все простіше.
…Дорога… Ґрунтівка з вибоїнами… Віз, вантажений сіном, аж скрипить під його ваготою… Хлопчик, чорнявий, як жучок, причаївся на самому вершечку тієї рухомої трав’яної піраміди, прислухається до скрипіння, а тоді повертається до мами.
— Мамо, а де мій тато?
— Далеко, Костю.
— А що він там робить?
— Н-но! — мама цвьохкає коника батогом, мовчить. Може, не почула?
— Що наш тато робить далеко?
— Літає.
— Літає?! То він льотчик? Справжній?!
— Справжній… льотчик-зальотчик. Н-но, гніда!
Йому хочеться поговорити про тата, але голос у мами — як натягнута струна, ось-ось обірветься. А то ще й цвьохне лозиною. Краще помовчати. Він дивиться з воза в небо і уявляє, як там, на великому блискучому літаку, летить його тато. Ну от, а Вітько казав, що він байстрюк. Дурний той Вітько, дурний, як сало без хліба. Завтра він йому скаже.
…Хлопці біля гайка грають у війну.
— Хенде хох! — репетує Вітько і штовхає його у спину.
Йому не боляче, але він кривиться як середа на п’ятницю.
— Не штовхайся, бо татові скажу!
— Кому-кому? — сміється Вітько і нависає над його головою.
— Татові. Він льотчик… Скоро прилетить і тоді…
— Малий, а ти часом не бре?
— Ой бре! — зупиняється біля Вітька Юрко.
Хлопці сміються. Аж за животи хапаються. І чого їм так смішно?
Він біжить додому, вскакує у кімнату, лягає горілиць на стареньку канапу і тихо плаче. Якби вони розпитували його, якби навіть заперечували, він би їм розказав. Але вони сміються. І він не знає, що робити. Але ж робити щось треба. Мама, здається, вже забула про тата, он пригощає на кухні дядька Михайла. А той дядько… Ну куди йому до Костевого батька! І він приймає перше у своєму житті рішення.
Ледве дочекався ранку. Прокрався на вулицю і гайда до автобусної зупинки. Затесався в гурт, ніхто й не запитав, з ким він і куди їде.
Люди повисковзували з автобуса, як шпроти з банки. Водій з рудою копицею на великій круглій голові роззирнувся по салону і нагледів чорнявого чубчика, що ледь виднівся за спинкою сидіння.
— Шановні пасажири! Кінцева зупинка! Райцентр! Кому до раю — направо, кому до центру — наліво. Хм… А хто тут заєць — тому до лісу.
Костик сповз із сидіння і почимчикував до виходу. Але широка долоня, поцяткована рудим ластовинням, раптом вхопила його за плече.
— А де ж, зайчику, твоя мамуня? Де твій татуньо? Немає? Кепські, значить, наші заячі справи. Доведеться тебе хоча б до дядька відвезти — він тут недалечко, у міліції працює.
Так скінчилася його перша мандрівка. Мама сварилася, кричала, що він стане таким же перекотиполем, таким же неприкаяним волоцюгою, як його непутящий батько. А дядько Михайло спокійнесенько щось мугикнув і витягнув зі штанів паска.
— Зло треба присікати зразу, поки воно не виросло.
Вночі йому приснився сон. Ніби він дивиться на небо, а там зірка літає. Не падає, як ото метеори, а літає, кружляє над їхнім селом, потім — над садибою. Кость придивляється — а то не зірка, а літак. Ось він зависає над їхнім подвір’ям і сідає прямо перед кущем бузку. Вітько і Юрко щодуху біжать від своїх дворів, перескакують через тин.
— Це мій тато прилетів! — гордо пояснює Кость.
— А я, дурний, не повірив тобі, — за звичкою смикає себе за праве вухо Вітько. — Давай мир миром! Тільки не кажи батькові… ну, про те саме. А то він нас не захоче покатати на літаку.
Він мовчить. Яке йому діло до Вітька і Юрка? До нього тато прилетів! Він підбігає до кабіни, її блискучі дверцята відчиняються, і на траву вискакує тато. Він пахне хмарами і трохи літаковим бензином.
— Це добре, — каже, — що ти мене шукав. Хто шукає, той знаходить. От я і знайшовся.