Тато бере його на руки, підкидає високо над головою. А потім вони йдуть разом до хати. І він спить аж до ранку біля тата. Прокинувся, розплющив очі — нікого.
Сліди від солдатського паска вітчима скоро загоїлися. А мамині слова про волоцюгу так і залишилися, як рубці від ран. Спочатку він зовсім не вірив сказаному нею. Потім не зовсім вірив. А тоді подумав: ну що ж, може, й так, може, тато й неприкаяний, і волоцюга. Але цьому вітчимові, який звалився на нього як сніг на голову і тільки й знає, що хапатися то за пляшку, то за солдатського паска, цьому противнющому, пузатющому Михайлові-шкандибайлові до його тата — зась.
Згодом він все-таки добрався і до районного центру, і до обласного, і до Києва, і до Бреста, і до Одеси… Це вже були не пошуки тата — ха! спробуй знайти серед тисячоголосого людського юрмиська того, кого ніколи й не бачив! — а протест проти вітчима. Але цей бунт нічого не дав. Вітчим залишився з мамою. А Костя забрали до інтернату — як важкого і некерованого.
По закінченні школи-інтернату «некерований» Кость міг складати іспит з географії за своїми мандрівками. А міг поступити на історичний або філологічний. Бо ніхто в інтернаті не читав стільки, як він. Книжкові подорожі ніби продовжували ті мандрівки, в яких він бував і з яких його вперто повертали до інтернату. Прокручуючи їх ночами у своїй неспокійній голові, він іноді вже й не міг відрізнити, що ж було насправді, а про що він прочитав. Іноді пережите і прочитане спліталися в один клубок, витворювали якийсь паралельний світ, заглянути в який він не дозволяв нікому. Це була тільки його таємниця.
Та майже весь їхній клас після випуску традиційно направили у профтехучилище — вихованці школи-інтернату мали поповнювати робітничі лави держави, яка їх утримувала.
Після профтехучилища — вже керовані мандри. Скерували його до Луцька, малярем-штукатуром у будівельну бригаду.
— Пий! — наказав після першої ж робочої зміни напарник, немолодий уже дядько, до якого його підселили у гуртожитській кімнаті, і підсунув наповненого до половини гранчака.
— Не п’ю, — відсунув гранчак Кость.
— Пий!
— Не буду! — вперся Кость, якому горілка завжди нагадувала про вітчима, а тому була й ненависна, як і вітчим.
— Значить, і строїтєля з тебе не буде! Слабак ти, пацан! А слабаків у нашій бригаді не люблять. Вилетиш отсєля на вулицю, як корок з шампанського, — махнув рукою чоловік.
Як у воду дивився. За два місяці він і вилетів. Але не на вулицю, як обіцяв п’яненький пророк, а до армії. Зразу після того, як у військкоматівській перукарні збрили довге хіппівське волосся, його відправили у Чернівці, в «учебку». А за шість місяців — довга мандрівка аж до Якутії, на берег річки з дівочою назвою Яна.
Пробув там недовго. Перекинули на станцію Хані. Станція — такий собі присілок на кілька сотень людей, зведений спеціально для будівників БАМу. Молоді сім’ї ще прибували, потрібне було житло, а відповідно — і будівельники. А що їх не вистачало, то використовували солдатиків, особливо з будівельним досвідом.
Перед самим дембелем Костя і ще кількох хлопців викликали у штаб.
— Комсомольці? — суворо, як на партизанів при допиті в гестапо, глянув комсорг.
— Так, товаришу лейтенат! — дружно відчеканили хлопці.
Кость здивувався: хіба комсорг сам цього не знає? Хіба це можливо — служити в армії і не бути комсомольцями?
— А знаєте, де зараз місце кожного свідомого члена ВЛКСМ?
Поки Кость думав, де ж саме воно, оте місце, комсорг не витримав.
— На всесоюзній ударній комсомольській будові — Байкало-Амурській магістралі. Чи не так, рядові?
— Так, товаришу лейтенант! — не так уже й впевнено відповіли солдати.
— От ми і пропонуємо вам залишитися і попрацювати. На прокладанні Північномуйського тунелю.
Тунель, пояснив комсорг, — частина Байкало-Амурської магістралі. А споруджувати БАМ — це велика честь. Дуже велика. Бо БАМ — це найдовша у світі траса, вона перерізає сім гірських хребтів, пересікає одинадцять великих рік, проходить через двісті залізничних станцій, несе цивілізацію Сибіру і Далекому Сходу.
— І вона твориться нашими руками! Подумайте тільки — руками молодих будівників комунізму! Та заради цього життя не шкода віддати! — патетично завершив комсорг роти. А потім перейшов до обіцянок. Обіцяв мало не золоті гори: і високу зарплатню, і вступ до інститутів, і власні квартири у новобудовах.
Уже на місці, у Бурятії, Кость дізнався, як розшифровується абревіатура БАМ самими його будівниками — «Брежнев абманывает молодежь». Але обманутим залишався майже п’ять років — поки не закінчив заочно технологічний інститут в Улан-Уде. Проламував непіддатливий Муйський гірський хребет, перевозив через новенький Чортів міст, що завис над річкою Ітикит на тридцятип’ятиметрових двоярусних опорах, кам’яну породу та дерев’яні шпали, у вихідні ловив рибу, інколи навідувався до клубу.