Десь там, у центрі великої імперії, все тріщало по швах і йшло шкереберть. «Єдіная і нєдєлімая» розпадалася на шматки. Поставали нові незалежні держави. Чимало будівників покидали вже не свою територію і поверталися до тих держав. Він також облишив лупання скель і прокладання шляху, яким (так він тоді думав) йому вже ніколи не доведеться їздити. Разом з двома колишніми салагами поїхав у Тюменську область, на бурові вишки. У Сургуті за вахтовим методом працювало багато українців, у тому числі і з Західної Украни. Вахтовики з нетерпінням чекали закінчення контракту, щоб вирушити звідси. Запах свободи п’янив і вперто манив їх додому.
Кость також поїхав. Але не на Волинь, а в Одесу, яка запам’яталася ще з дитячих мандрів сонцем, морем і кораблями. Після північних морозів страшенно хотілося південного тепла. Там його й наздогнав мамин лист. Так, мовляв, і так. Зосталася сама, нема до кого й словечко мовити, а ти там по світах, як перекотиполе, — хоч би навідався, щоб побачила перед смертю.
Думав, навідається — і назад. За тиждень гостин у мами вирішив побачитись заодно і з колишніми друзями. У неділю поїхав до товариша, з яким жили в одній інтернатівській кімнаті. Віталь запропонував сходити до кінотеатру, куди вони колись частенько навідувалися, бувало, навіть з уроків утікали. Пішли. А тут — два золотисті кучерики перед самісінькими очима. І яке вже там кіно!
Того вечора вони просиділи на зупинці допізна, не помітили, коли й дощ перестав іти. Потім ще мало не до півночі ходили вулицями. А вранці він уже не міг зрозуміти, як досі жив без Мальви. І поїхав до Одеси за розрахунком.
Припав до Мальви, як рудий джміль до квітки. «Ну от і кінець твоїм мандрам, Костю! Хто ж від такої дівчини поїде?» — подумав. Та й пора вже було кинути якір — за тридцятку ось-ось перевалить. Одна проблема — за що жити? В Одесі розрахувався, а в рідному містечку роботи знайти не вдавалося. Єдиний у районі завод припинив своє існування. Колись на ньому клепали якісь електронні детальки, призначення яких ніхто з робітників не знав. Казали, таких заводів у СРСР — кілька десятків, і кожен робить щось своє. А потім все те доправляється до Москви і там уже ті частинки з’єднують, змонтовують і роблять якусь секретну продукцію. Як тільки Союз розпався, закрили і заводи. Тисячі людей водночас втратили роботу. Будівництво, якого в райцентрах і так було як кіт наплакав, тепер також спочило у Бозі.
Ставати «торбешником», як чимало його ровесників, які переправляли контрабандний спирт за Буг, чи возити на «кравчучці» товари на свій базар… Ні. Це не для нього. Можна було поїхати з бригадою «на шабашку» — до тієї ж Польщі чи в Росію. Але Мальва навіть слухати не хотіла: вона не переживе розлуку, нізащо не зможе без нього жити, просто помре. І взагалі, одружені люди повинні завжди бути разом. Інакше це вже не пара. А тому — ні, ні і ще раз ні.
Запаси, зроблені на БАМі, пішли прахом після грошової девальвації. Ті, що привіз із Тюмені та трохи зібрав у Одесі, закінчувалися. Він вперто шукав роботу. А вона сама знайшла його — там, де він на неї і не сподівався.
— Чувак, баранку крутити вмієш? — перепинив якось у дворі дебелий «колобок», стрижений «під нулівку».
Кость пройшовся поглядом по його блискучому, аж сяючому костюмі в тонку смужку — новому дрес-коді крутих, що замінив недавні малинові піджаки, і махнув головою:
— Доводилось.
— У «горбатому»? — ні сіло ні впало зареготав «колобок».
— Чого ж у «горбатому»? «ЗІЛ» водив, екскаватором гори гриз, всюдиходом у тайзі їздив. Якщо треба — можу й на танку.
— А «мерс» — слабо?
— А чим же бідний «мерс» гірший від горбатого «запорожця»? — іронічно посміхнувся Кость.
— Бідний?! Гірший?! — тлусте обличчя «колобка» налилося кров’ю. — Ти, блін, того… Не був би Маринчиним бой-френдом, я б тобі у фейс заїхав. Усік? А так як ми тепер сусіди… А сусіди — це ж майже родичі… Можу взяти водилою на «мерс». Чув, ти не п’єш. Бо перед цим один лох, царство йому небесне, з меї тачки пляцок зробив. Блін! А якби я в ній був у той момент?! Фу, подумати страшно.
Так він потрапив на службу до Валета, в миру Валентина Клевицького. Колишній рекетир, а тепер шанований у місті бізнесмен, власник десятка пилорам, на яких денно і нощно стікали деревною кров’ю столітні дуби і сосни, славився ще й своєю особливою любов’ю до гарненьких дівчат. «Зеленими», на які обмінював вивезений «за бугор» ліс, спонсорував конкурси краси, що раптом заполонили всі, навіть найзадрипаніші, містечкові сцени. Конкурси зазвичай фінішували у його ж ресторані з потаємним гральним зальчиком для вибраних. Деяким титулованим «місочкам» саме там доводилося потім віддячувати Валету за фальшиві корони на своїх голівках.