Валет мав якийсь патологічний потяг до нічних загулів. А поки господар розважався, водій повинен був терпляче чекати, щоб відвезти його, вже «ніякого», додому. Після кількох таких нічних чергувань Кость заявив:
— Я до тебе тінню не наймався.
— Переклади! — здивовано витріщився на нього Валет.
— Ми не домовлялися, що я буду з тобою поруч день і ніч, як тінь. У мене є своє життя.
— Що, Марина в’яне ночами? — п’яно хіхікнув Валет. — А давай ми її сюди… до моїх дівок… Буде слухняна — «міскою» стане, короную її. А чого? Це раз плюнути! На «Міс області» пошлю. Треба ловити удачу — як не за гриву, то хоча б за хвіст. А то буде до старості у дитсадку соплі та зади малим витирати.
— Моя Мальва у твоєму… притоні?! — спалахнув Кость.
— Но-но! Ти у мене, блін, договоришся! Де ти бачив притон? Де?! Я красу для України відкриваю. Я своїх кровних не шкодую.
— Кровних? Чи кривавих?
— Цить! — Валет вхопив Костя за груди, п’яно дихнув у лице.
Кость відірвав пітні долоні, гидливо скривився.
— «Ах, моя Мальва! Моя Мальва!»… — не вгавав Валет. — А чого це вона твоя? Колись була моя. Набридла, і я її викинув. Як облізлу кицьку. Я, щоб ти знав, з ними не церемонюсь. Ну чого ти закипаєш? Знаєш, скільки я їх перепробував? А захочу — твоя знов моя буде. Тільки пальцем ворухну. А чого? Вона вже не та дурнувата коза-дереза, якою колись була. Мала б чогось навчитися. І я тепер не Валько у зашмарованих джинсах — бізнес маю, з шанованими людьми ручкаюся… Змінився…
— Змінився… Сірий на вовка.
— А давай я тобі заплачу. Скільки хочеш?
— За що?
— За Марину. Ах, пардон, не Марина, а Мальва. Квіточка, значить. Квіточка… Курвочка вона така ж, як і всі. Курвище! Покажу пачку «зелених» — і з вискоком побіжить у мій «мерс». Б’ємося об заклад. На кусок… А можу, й на два. Програєш! Програєш, чувак! І будеш тоді мене рік безплатно возити й охороняти. Лади?
Кость зупинив машину. Витяг з неї Валета. Уся лють, що давно закипала в грудях, в одну мить перетекла по жилах у кулак і вихлюпнулась у масну фізіономію. Отямився, коли побачив, як по блискучому піджаку стікає чорна цівка крові. Підняв Валета за барки і притулив до машини:
— Саранча ненажерлива! Такі, як ти, вміють тільки нищити і гадити! Ще хоч слово про неї в’якни! Хоч букву з її імені! Я тебе з-під землі дістану!
— Не дістанеш, суко! Бо дістати не буде чим — руки ми тобі відрубаємо ще до ранку! — сплюнув кров’ю Валет.
Він не хотів тривожити Мальву. Але хіба від неї щось приховаєш? Вчепилася, як реп’яшок: «Говори! Не приховуй!» А коли почула, що сталося, сполотніла і кинулася до шафи. Схопила кілька речей, вкинула у валізу.
— Їдь звідси. Зараз же! За-раз же! Ти не знаєш, з ким зв’язався.
— Якщо їхати, то разом.
— Ні. Тут моя робота. У селі батьки.
— Але ж ти…
— Не бійся — мене він не зачепить. Ніколи… Якщо тільки я буду сама… Костику, не було між мною і Валетом нічого. Нічогісінько! То все брехня, щоб тебе спровокувати. А ти піддався. Валько… Він ще у школі бив хлопців, яким я подобалася, нікого до мене не підпускав. Я завжди була сама. Це не любов. Це щось таке… Він не міг змиритися з тим, що я його зневажаю. А за що поважати? За що?! А потім… Це вже пізніше, після того, як я педколедж закінчила… Був у мене хлопець, ми збиралися одружитися. І в один день він раптом виїхав з міста. Зник і навіть не попрощався зі мною. Розумієш? Навіть словечка не сказав — просто зник! Мені було дуже боляче. Дуже-дуже. «Ну чому ж він так вчинив?» — думала я. А потім зрозуміла, хто його змусив поїхати. Боялася, що з тобою те ж саме буде. Але тебе Валет навіть на роботу взяв. Я й подумала, що він уже дав мені спокій. Хіба йому його «місок» не вистачає? Виявляється, ні. Втікай, Костику! Втікай, бо він не зупиниться — нацькує своїх скажених псів. Він ніколи не зупиняється. І їм не звикати. Це страшні люди.
Як він міг поїхати? Поїхати й покинути, як той її хлопець? Боявся за Мальву. А вона сердилася і боялася за нього. Ходив за нею весь день назирці, очей не спускав. А ввечері… Він міг того вечора померти. А міг і залишитися без жодного синця. Доля давала йому вибір. Він його зробив.