Поки Валетові братки крутили йому руки, сам Валет помахував перед ним пачкою зелених купюр.
— То як? Домовились? Твоя курвочка не стоїть стільки, як я тобі даю. Але бери. Принца вона собі знайшла! А чим ти, блін, кращий за мене? Чим? Хрін голозадий! Всі продаються і все купити можна! Аби тільки бабло було. А в мене бабла навалом. Бери і чухай звідси!
— Пішов ти… — сплюнув Кость.
Валет криво посміхнувся, заховав гроші і махнув рукою браткам:
— Зробіть з нього біфштекс і викиньте собакам!
Біль пронизав його від голови до живота, а звідти запульсував по всьому тілу. А потім тіло стало ватним. Хтось, невидимий, огортав його рожевим туманом, все тугіше й тугіше, і занурював, спеленаного, безвольного, у воду. Ще мить — і він захлинеться. Але раптом крізь те туге пеленання він почув чиїсь поспішливі кроки. Ледь ворухнув повіками і побачив жіночу постать. Вона білою плямою наближалася до нього. Він не міг розрізнити ні обличчя, ні рук, але знав, хто це. Мальва. Вона рветься до нього, але прорватися не може — він чує звук розірваної сукенки, хтось утримує її.
— Припиніть! Відпустіть його! — кричить Мальва.
— За ким плачеш, Маринко? Він же хотів тебе продати. Бачиш, на скільки тебе зацінив? На ось цю пачку папірців, — Валет шелестить купюрами. — Мою сусідку! Мою кохану принцесу хотів гад продати! А я його випробовував.
— Відпустіть його! Благаю! — Мальва ніби й не чує.
— За так? — здивовано перепитує Валет. — За так, Мариночко, сьогодні нічого не робиться.
— Я на все згодна.
— На все-все?
— Тільки обіцяй, що більше й пальцем його не зачепиш.
— Та я ж і так навіть пальцем його не зачепив. Це все вони. Гей, ви, придурки, ану припиніть знущатися над чоловіком. І відвезіть його куди-небудь… подалі.
— Не треба, Мальво! Не треба! Не треба! Не треба!!! — Костеві здається, що він кричить, але крізь скривавлені губи виривається тільки шепіт. І він повністю провалюється у воду.
Коли прийшов до тями, почув шурхотіння асфальту — десь біля правого вуха. Спробував підвестися — вдарився головою. «Мене везуть у багажнику автівки», — здогадався.
Його викинули на території Брестської області. Просто жбурнули на узбіччя дороги і поїхали назад.
«Як же їм вдалося перетнути кордон з таким вантажем?» — подумав Кость. І сам собі й відповів: «З ними ж їхній бог — гроші. Мабуть, мають тут своє «вікно». У них тепер скрізь свої вікна і двері».
Костя підібрали двоє літніх білорусів, що проїжджали автівкою. Доправили до лікарні. А за два місяці він уже стояв на Брестському вокзалі — з рубцями на вибритій наголо голові, обвислою, як шнурок, лівою рукою, з милицею під правою. Семеро чоловіків з Ратнівського району, сусіднього з Білоруссю, чекали потяга на Москву — добиралися через Брест на шабашку в Росію. Пристав до них. «Як підранений самотній боцюн до зграї», — подумав сумно.
Споруджувати разом із земляками вілли для «новых русских» не збирався. Та й який з нього зараз робітник? І чи буде він взагалі колись ним? Треба спробувати. Валетові пси не почистили кишені, але того, що було в гаманці, вистачило тільки на цей потяг. А йому треба далі, аж до берегів Ітикиту. Спочатку мав намір попросити грошей у попутників, але передумав: вони й самі — як церковні миші, їдуть у невідомість, щоб сім’ї прогодувати. Хтозна, чи вдасться їм щось заробити, чи не обдурять, не обкрадуть їх ті, на кого вони будуть ішачити, чи взагалі живими-здоровими повернуться додому. Спасибі вже за те, що підгодовували його в дорозі поліським салом та хлібом. Нічого, якось добереться. Де зайцем (не звикати ж!), де автостопом, хтось-таки зглянеться з його милиці — світ не без добрих людей.
Думав, БАМ давно збудовано. Виявилося, цей довгобуд, що розпочався ще тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року, і досі підштовхують уперед. Північномуйський тунель — остання його частина, і він нарешті ось-ось має вибігти зі скелястих гір Бурятії. Нікого з тих, з ким працював після армії, не застав. Люди роз’їхалися по своїх нових домівках. Та й неможливо тут довго залишатися — всі жили надірвеш.
Зрештою, він не на будову їхав. Що йому тут, покаліченому, робити? У лісі, за Чортовим мостом, під кам’янистою скелею, стоїть невеличка лісова хижка. Колись у ній старий шаман буквально заново склав роздроблені кісточки його однополчанина. Вадима скинули з гори зеки, які разом з комсомольцями працювали на БАМі. Він тоді подумки вже похоронив друга. Але сталося чудо. Вадим потім казав, що два рази народжувався — перший на Вінниччині, другий — тут, у Бурятії. Тепер чудо потрібне йому, Костеві.