Хижка стояла на місці. А сивого бурята не було. Замість нього — самотня жінка років сорока. Не донька, не внучка — послідовниця знахаря, в яку переселився його дух. Так вона йому сказала. І він повірив. Бо за рік і мертва рука ожила, і про милицю забув, і головні болі припинилися.
Природа і бурятка лікували покалічене тіло, втихомирювали біль, а з душею хтозна-що творилося. Пам’ять уже не промовляла, а кричала. Заплющить очі — а перед ним Мальва. У білій сукні, з розпростертими руками. Кричить. А що — не чути.
Спочатку, ще у брестській лікарні, він сердився на неї. Страшенно сердився. Лютував. Навіщо вона того вечора прибігла? Навіщо піддалася Валетові? Навіщо йому тепер це інвалідське існування? Навіщо?! Краще б він там помер, ніж жити калікою і уявляти її з Валетом. Від тієї уяви голова розривалася.
У тайговій тиші думки повернули в інший бік. Це ж він у всьому винен. Тільки він! Він скалічив її долю. Треба було послухатися Мальви і тієї ж ночі виїхати з міста. Треба було взагалі не встрягати у бійку — бачив же, з ким має справу. Вона врятувала йому життя. Життя! Такою ціною! А тепер… Хто вона Валетові? Дружина? Коханка? Наложниця? Одна з його «місок»?
Міг би залишитися у хижці назавжди. Міг би. Бурятка, то гаряча і пристрасна, як тигриця, то покірна, мов домашня кицька, намагалася приворожити його до себе. Він інколи піддавався на те ворожіння. Але з темряви випливала Мальва і легенько розводила руками чари чорнокосої жінки, відводила його від неї.
Кость попрощався зі своєю рятівницею і помандрував далі. Кажуть же, що ніщо так не лікує душу, як дорога. Вирішив навідатися на станцію Хані, де проходив армійську службу в статусі будівельника. Все-таки залишив там свій слід. Виявилося, Якутія тепер уже не Якутія, а Республіка Саха, а через Хані після ліквідації управління БАМу проліг кордон двох гілок магістралі, поділених між Східносибірською та Далекосхідною залізницями. Будівельників тут уже не потрібно. А навіщо вони? Селище не знало, що й із набудованим колись житлом робити — новосели не поспішали у цю глухомань. І його там нічого не приваблювало.
З Хані потягнуло на Колиму — хотілося побачити золоті сопки, про які колись розповідав дідусь, що працював там у рудні. Звідти гайнув з експедицією аж до білих ведмедів.
Повернувся у рідне місто через п’ять років. Ще з ночі примостився за кущами живоплоту біля дитячого садка. Надія на те, що Мальва й досі тут працює, була надто примарною: якщо вона з Валетом, то про дитсадок мала давно забути. Щоб жінка Валета витирала дітям шмарклі?! Але вона прийшла. Він вийшов із засідки і застиг, як соляний стовп. Вона навіть не скрикнула.
— Мій коханий волоцюго! Я знала, що якщо ти живий, то все одно колись прийдеш, — сказала пошепки.
«От тільки, чи живий, ти не могла знати. Бо я й сам не знав, чи виживу», — подумав.
Усі ці роки Мальва була сама. Валета за кілька днів після тієї ночі прибрав його ж колишній партнер, а згодом конкурент по бізнесу — не поділили у лісі чергову ділянку під вирубку. Вбивство братки намагалися скинути на Костя. Мовляв, це шофер пограбував Валета, а тоді вбив і втік з міста. Якби його тоді ж знайшли, то хтозна, як би повернулася його доля. Але аж через два роки справу таки розплутали — коли вже сам убивця попався на новому злочині.
Три місяці біля Мальви пролетіли як одна мить. А тоді Кость зібрався в дорогу. Бригада їхала до Португалії, набирали спеціалістів. Він погодився. Сидіти без роботи молодому здоровому чоловікові якось не випадало, а в містечку її так і не було.
За рік — знову до Мальви. І знову — від неї. За два — те ж саме. Мальва притягала його до себе з усіх кінців світу, але не просила залишитися. Він не знав, як це розцінювати. Чи все вона розказала про пережите після тієї ночі? Чи простила його? І чи хоче, щоб він залишився?
І вона не знала, як жив він після тієї ночі. Чи геть усе розказав? Чи простив її за те, що такою ціною врятувала йому життя? Чи хоче залишитися з нею?
Загасив недопалок. Причинив двері балкона. Зробив крок до кімнати і зупинився. У темряві біліла маленька постать. Він увімкнув світло. Ромчик стояв, притиснувши до себе подаровану ним машинку.
— Ти чого досі не спиш? — здивувався Кость.
— Я подумав, що ти мені приснився, — схлипнув малий. — Але ж машинка… Правда ж, це ти купив? Правда ж?
— Звичайно. І я тобі не приснився — можеш торкнутися.
Ромчик простягнув руку, доторкнувся до ноги, до долоні, а тоді обняв за коліна.