— А ти більш не поїдеш?
— Ох ти ж безсонько!
— Не поїдеш?! Обіцяй!
Кость підхопив малого на руки, притиснув до грудей, вдихнув солодкий запах світлого волоссячка. Відчув: йому справді не хочеться нікуди їхати. Дорога, як натягнута гумова нитка, раптом стрімко збіглася, стиснулася, скрутилася у кільце і завмерла у долоні маленького хлопчика.
Самотня жінка бажає познайомитися,
або
Ігри для риб
Літо тільки розпочало облогу міста, а спека така, що небо жаром обдає. Офіс — як після епідемії: жодного відвідувача, жоден телефон не теленькне. Секретарка десь повіялася «на п’ять хвилин». Певно, вона інопланетянка і в неї інший часовий вимір, бо на земному годиннику вже минуло не п’ять, а п’ятдесят. Утім, яка різниця, що розглядає ця «вішалка» з вибіленою стріхою на голові — свій манікюр за столом приймальні чи нові сукенки у крамниці навпроти.
Андрій нудьгував. Останнім часом він усе більше нудьгував у цьому безрозмірному кабінеті, заставленому імпортними офісними меблями й обвішаному грамотами та дипломами. Поки біг до нього щодуху по бізнесово-службових щаблях, здавалося, на сьоме небо сходить. А вийшов на сьомий поверх.
О, нарешті хтось таки згадав про раба Божого Андрія.
— Слухаю!
— Це Андрій Андрійович?
Голос, як у наполоханої пташки — крикни і полетить. Але йому чомусь не хочеться, щоб пташечка спурхнула з його слухавки. Він зручно відкидається у шкіряному кріслі, вмощує італійські замшеві мешти на полірований польський стіл і підбирає грайливу тональність.
— Він самий.
— Доброго дня, Андрію Андрійовичу! Я знаю, що вас цікавить риба.
— Хм… Ви хочете запропонувати мені тонни три хека свіжомороженого? Чи маєте щось ексклюзивне й екзотичне, скажімо… піранью, живу і голодну?
Вона замовкла. Його іронічний тон геть спантеличив її. Але їй явно не хочеться, щоб тоненька ниточка розмови обірвалася.
— Ви… ви… Ой, вибачте! Я просто не так висловилася… Я…Ви… Ви збираєте марки із зображенням різних риб…
— І хто вам видав цю військову супертаємницю?
— Ви самі… Тобто… Я в газеті прочитала… У нашій, місцевій… Вчора… Ви так цікаво розповіли…
— А-а-а-а, в газеті… Було таке, було… То чого ж ви хочете? Щоб я вам щось зі своєї колекції подарував?
— Ой ні! Ну що ви! Ні-ні! Навпаки. У мене є одна марка, з Австралії. Вона мені ні до чого. Я б її вже й викинула, якби не прочитала… про вас… про ваше хобі. От і подумала: а раптом вона вам згодиться? Я працюю тут недалечко від вашого офісу… Зовсім поруч… У музичній школі… Та ви, мабуть, знаєте — такий блакитний будиночок за аркою… Якщо будете на місці, то ось зараз я б і підійшла… Якщо вам цікаво… У мене якраз вікно, тобто перерва між заняттями.
— Гаразд, вистрибуйте у своє вікно і — прямісінько у мої двері.
Вона постукала обережно, як зразкова школярка у двері суворого директора школи. Ніяково зупинилася на лінії порогу, ніби роздумувала: проходити їй далі чи повернутися назад. Років під тридцять, невисока, зі світло-русявим чубчиком над виразними горіхово-карими очима. Мінімум косметики, світлі джинси, бежева туніка, сумочка кольору кави з молоком, такі ж черевички на підборах…
«Хм, нічогенька марка!» — подумав Андрій.
— Марта.
— Що?! — Андрій здригнувся і скочив на ноги.
— Мене звати Марта. Вибачте, я не назвалася, коли телефонувала.
Він засміявся.
— Чого ви смієтеся? Хіба моє ім’я таке смішне?
Вона спалахнула аж до самих кінчиків вух, зашарілася так, що навіть білі сережки-перлинки порожевіли. Зробила крок назад і, здається, вже готова була вибігти з кабінету. Андрій притамував сміх.
— Мені почулося — «марка». Недаремно ж кажуть, що голодній кумі хліб на умі.
— Якій кумі?.. — вона почала нервуватися.
— Ну, є ще інший варіант: голодній курці просо на думці.
— Ви голодний?
— Чому ви так думаєте?!
— Про голод весь час говорите.
Відвідувачка вже шкодувала, що прийшла сюди. У її горіхово-карих сяйнули сльозинки. Вона різко крутнулася на підборах у формі чарочок і взялася за дверну ручку. Йому не хотілося, щоб вона пішла. Хоча він уже зрозумів: пофліртувати з цією дивачкою, чи то з пригальмованою реакцією, чи то з купою комплексів, чи просто наполоханою життям, не вдасться. Не та порода. Ні тобі мило усміхнутися, ні пустити бісики очима, ні підіграти презентабельному чоловікові у шкіряному кріслі і замшевих мештах. А він же таки… хм… презентабельний.