Він охоче погодився: звісно ж, заради марок готовий не те що на сусідню вулицю, але й до іншого міста мчати.
Марта — як підранений буслик: стоїть, у білих шортиках і світло-бузковій футболці, на лівій нозі — такий же, як футболка, бузковий капчик, права загіпсована біля ступні, зігнута у коліні і трохи піднята, під руками — милиці.
— Бачили ще десь таку незграбу? Вічно в якусь халепу потрапляю. Ліфт проїжджав туди-сюди мимо нашого поверху, вирішила, що швидше буде збігти, ніж його спіймати. От і побігла. Перескочила одну сходинку — і на тобі, сухожилля розтягнула.
Сьогодні вона нагадувала Андрієві не черепашку, а кактуса. Ні-ні, не зелену шпичасто-наїжачену кулю, а світло-рожевий бутон. Здавалося, колюча коробочка щойно лопнула і з-під розділеної на чотири частинки шкаралущі визирнула незвичайна і не дуже припасована до місцевого пейзажу екзотична квітка. Квітка час від часу зворушливо перехилялася то направо, то наліво, торкалася сережкою-перлинкою до плеча, спалахувала своїми горіхово-карими і говорила, говорила, говорила… Переважно — про музику, нецке і книжки. Здається, вона вирішила виговоритися ще й за першу зустріч, під час якої тільки ніяковіла та шарілася, як півонія.
«То от ти яка насправді, — подумав Андрій. — На своїй території, у своєму світі. А за ним… Хм… Певно, довго вірила, Мартусю, що герої книжок з цієї твоєї величезної бібліотеки ходять десь сусідніми вулицями і чекають не дочекаються зустрічі з тобою. І сама зоряними ночами поглядала у вікно: чи не з’явиться раптом принц на білому коні. Може, навіть прийняла якогось приблуду на замореній сивій шкапі за свій ідеал. А потім… Потім вгледіла під лицарським забралом обличчя блазня і зрозуміла, що лицарі мають погану звичку оселятися здебільшого у паперових замках. І перестала в нього вірити, як перестають з часом вірити діти у Діда Мороза…»
І ще раз здивувався: невже такі дивачки ще й досі є? Чи, може, й справді на нашій земній кульці співіснують паралельні світи? Тоді він і Марта точно з різних. Уявив на мить її у своєму — серед чіпких гострозубих піраній своєї фірми. Господи! Та вони ж би її засміяли, довели до сліз, а потім живцем з’їли! А він… Йому було б шкода…
Марта і гадки не мала, про що думає її гість. Поставила на стіл тарілку з круглими канапе і чорну пляшку з вином. Дістала з шафи серветки. Ага, це квартира її батьків. Колись вони жили втрьох. Замовкла на хвильку. Він не став перепитувати, що з ними сталося. Судячи з умеблювання та облаштування — все старе, але добротне, дібране зі смаком, — були вони людьми небідними, але явно не зацикленими на розкошах.
«Найімовірніше, викладачі місцевого вишу чи коледжу», — вирішив Андріій, розглядаючи за склом колись дефіцитної шафи кольору мореного дуба корінці солідних фоліантів та маленькі екзотичні дрібнички, які зазвичай привозять додому зі світових мандрів.
Колись, ще студентом, він побував у квартирі професора-історика — здається, той хворів, і довелося занести йому реферат, написаний, як завжди, за останню ніч. Тоді Андрія понад усе вразили такі ж мовчазні шеренги фоліантів на полицях і особливий дражливий аромат, який ішов від них, якась таємнича атмосфера, абсолютно не знайома йому, синові колгоспного тракториста. Вона й досі йому чужа. Але тепер ці антикварні меблі з поволокою старовини, ці протерті до білих пролисин килими на підлозі, вміло замасковані накидками високі старомодні крісла викликали в нього дивну суміш співчуття, поблажливості і… торжества. Так, торжества! Він сьогодні міг дозволити собі в тисячі разів більше, ніж зациклені на науці сучасні «ботани» і колишня професура. Хоча йому багато через що довелося пройти заради цього. Так багато, що про дещо ладен був би і сам забути…
Марта сіла за рояль. Легенько пробіглася чорно-білим рядком. З-під клавіш спурхнуло кілька акордів і полинула мелодія. Спочатку ледь чутно і повільно, потім — сильніше і хутчіше.
— Та ви талант! — сказав, коли музика стихла і Марта підвелася з круглого стільчика.
— Це Шопен — талант, — знітилася. — А я… так собі… Просто вчителька музики.
Вона явно прибіднювалася. Он на стіні диплом у рамочці — перше місце на конкурсі… Марта перехопила його погляд.
— Це було дуже давно. Коли я ще в музичному училищі навчалася. А потім… Після того, як загинув тато… Розумієте, я не могла залишити маму. Вони завжди були разом. Вона без нього почала задихатися, ніби в неї повітря забрали. І так три роки. Інститут я закінчила пізніше, заочно. Але це не консерваторія. А я завжди мріяла про консерваторію.