Андрій вирішив перевірити свій здогад.
— Стільки книжок я бачив тільки у свого професора. Довелося якось до нього додому реферат відносити — не встиг на парі здати. Ні, ви не подумайте, що я був якимось лінтюхом чи нездарою. Просто катастрофічно не вистачало часу. Я вже тоді почав перевіряти, як діє закон «Хочеш жити — вмій вертітися».
— І як?
— Діє залізно! Тільки від безперервного вертіння з часом починає трохи нудити.
Марта помовчала.
— Мої батьки не були викладачами. Але вони любили книжки. І музику, і подорожі, і мене, і … одне одного. Дуже любили. Вони в мене були незвичайними… А ось марки, які я вам обіцяла. Вони могли б і зачекати. Але… дякую, що зайшли. А то я, бачите, якою стрибункою на одній нозі стала. Кажу ж вам, вічно в якусь халепу втраплю. Як говорить моя подружка Люся, не піаністка, а горе ходяче… А вам справді подобається Шопен?
— Особливо у вашому виконанні.
Вона спалахнула, радісно усміхнулася, але тут же сховала усмішку і недовірливо відсунулася від Андрія. Мовляв, терпіти не можу неправду!
Він взяв її за руку.
— Я щиро. Слово честі! Вам треба було б грати на сцені, а не морочитися з дітваками.
— Мені подобається така морока. Я люблю дітей, дуже люблю, — відсмикнула руку.
— А-а-а… ще когось?
— Собак, котів, птахів, небо, квіти, трави… Люблю читати, блукати осіннім лісом, збирати гриби, грати, слухати, як грають інші…
— Стоп-стоп, хитрунка! Я не про те. Я…
— І когось… любила… Але він… не любив Шопена.
— А я люблю. Шопена і…
— До побачення, Андрію Андрійовичу! Якщо мені ще подарують марку…
— Я прийду!
Пролетіло літо. Відхлипувала дощами якась особливо плаксива цього року осінь. Марта ще кілька разів зустрічалася з Андрієм — то біля офісу, то у ресторанчику поруч. Кожного разу, ледь вгледівши його, вона спалахувала, як пізня жоржина, і, здавалося, ледве стримувалася, щоб не кинутися йому на шию. Він уже зрозумів: ці зустрічі були не випадковими, вона шукала їх, чекала його і дивилася такими очима… Нагадувала йому старшокласницю, яка вперше закохалася і не знала, що робити з тим своїм почуттям. Дивно. Він був упевнений, що кожна жінка, якій під тридцять, — актриса. Тільки одні грають краще, а інші — гірше. Але Марта, здається, не грала. Це тішило його чоловіче самолюбство. Він посміхався у відповідь. Скидав перед нею свій непроникний діловий панцир, як середньовічний лицар обладунки, і дозволяв їй зазирнути, щоправда, зовсім трішечки, ледь-ледь, у себе, не захищеного бронею.
Якось зі здивуванням зловив себе на тому, що чекає чергової зустрічі з Мартою. Спантеличений цим відкриттям, голосно розсміявся. Для чого? Навіщо йому ця літаюча в хмарах дивачка? Звісно ж, міг би хоча б заради розваги закрутити сякий-такий короткотривалий романчик. Але… Марта пасувала до флірту, як африканський страус до антарктичних снігів. А глибокого почуття він боявся, як сіроманець вогню. Мабуть, правильно говорить дуже «просунута» у психології, яку вивчала, але так і не вивчила, його дружина: йому давно вже цікавіше з мовчазними рибами, ніж з балакучими жінками.
Та обставини все більше підштовхували його до Марти. Чи хтось підштовхував самі обставини?
Того вечора він прийшов до неї без попередження. Якийсь постарілий — ніби з часу їхнього побачення минуло кілька років, знервований і змоклий до нитки. Поставив на килимок шкіряну валізу, кинув на підлогу парасолю, заламану вітром.
— У тебе є вільна кімната. Не впустиш трохи пожити? Вдома черговий скандал. Мені до них не звикати. Але цього разу вона, здається, зовсім здуріла.
— Хто — вона? — здивувалася Марта.
— Дружина.
— Чия… дружина? — Марті ніби щось перекрило горло і голос зірвався на фальцет.
— Досі нібито була моєю.
— Твоя дружина?!.. Але ж вона… вона… померла! Рік тому!
— Хто тобі таке сказав? — тепер уже здивувався Андрій.
— Твоя сестра.
— Моя?! Сестра?! У мене ніколи не було сестри!
Власта торжествувала. Вийшло! Вийшло! Вийшло-о-о! Риб пішов! Пішов її А в квадраті!
— І ти, рибище потворне, пливи слідом за ним — висиш тут на стіні та поблискуєш лускою і своїми булькатими очиськами. Як ти мені ос-то-гид-ло!