Чи то він виявився справді таким добрим учителем, а чи вона — зразковою ученицею. Але зрештою навіть грізний і непоступливий Мих-Мих змінив гнів на милість:
— Я ж казав, успіх — це п’ять відсотків таланту і дев’яносто п’ять — наполегливої праці. Працюй, Галю.
Він вперто не називав її Галою.
За кілька місяців молода дружина Левка Терена мала вже головну роль у драмі за п’єсою місцевого автора, за рік зіграла Мотрю у «Мазепі». А ще за два місяці…
Цього кругленького шанувальника театру вони між собою називали не інакше як «мнясокомбінат». Він завжди сидів на першому від проходу правому місці у четвертому ряду, призначеному зазвичай для місцевих вершків. Як цей чоловік піднявся на бізнесовий Еверест — залишалося загадкою з кількома невідомими. Подейкували, що у бурхливі роки рекетирства і перерозподілу майна він був підставною особою у якогось провладного скоробагатька, який зареєстрував на нього одне зі своїх м’ясопереробних підприємств і сплачував йому за цю комерційну таємницю відсотки. Не вельми переобтяжений клопотами, фіктивний підприємець полюбляв тоді ходити на всілякі конкурси краси та попсові концерти, де неодмінно засвічувався як спонсор — «від імені мнясокомбінату».
Спонсорство було невелике — з десяток-другий квитків, куплених то для пенсіонерів, то для студентів, то для школи-інтернату. Зате фейс «мнясокомбіната» засвічувався поруч із «зірками», а ім’я засідало в головах глядачів. До того ж він з якоюсь маніакальною впертістю увіковічнював себе на фотографіях з відомими людьми. Згодом ті фотографії з’являлися в усіх місцевих газетах — разом із його особистими привітаннями до всіляких свят, а також поруч з текстами передвиборчих обіцянок.
Потім від справжнього власника м’ясокомбінату в місті і слід прохолов. А фіктивний почав розширювати володіння і виходити на перші ролі: купив диплом про вищу освіту, чим любив похвалитися і що не заважало йому робити три помилки у написанні власного прізвища, систематично висував свою кандидатуру то на місце депутата, то на посаду міського голови і регулярно появлявся на прем’єрах театру. Мабуть, театр символізував для нього вищий рівень значимості, ніж естрадні концерти.
Біля «мнясокомбіната» у четвертому ряду зазвичай мостилися двоє його помічників — один з них ні на мить не покидав тіло шефа, а другий кожного разу після вистави виносив на сцену величезний букет і промовляв одну і ту ж незмінну фразу: «Від Анатолія Порфировича!» Міг би й не казати — у букеті неодмінно чипіла листівочка, у якій було зазаначено ім’я палкого шанувальника. У Гали назбиралося вже з десяток таких листівок.
Після тієї прем’єри все було, як завжди. «Мнясокомбінат», його помічники, букет з листівкою. І фуршет у банкетному зальчику, розміщеному у лівому крилі фойє, поруч зі сценою. Основа фуршету — ковбаса та балики від «мнясокомбіната», обрамлені скромною зеленню салатів від адміністрації театру. Самого ковбасного короля не було. Гали — також. Левко навпростець, через сцену із погашеним уже світлом, побіг до її гримувальні. Смикнув за дверну ручку — зачинено. «Мабуть, пішла у банкетний через фойє», — подумав і повернувся назад. І вже за кілька кроків від гримувальні почув якийсь шурхіт за її дверима. Кинувся назад, вдарив плечем у двері так, що ті вилетіли з утлої рами. Вони були там…
Він навіть у тлусту «мнясокомбінатову» пику не зацідив. Не встиг. Якусь мить стояв, наче блискавкою вражений. А коли отямився, Галиного фаната мов вітром здуло. Гала заплакала. Її сльози обеззброїли його.
— Ти ж так любиш повторювати свого улюбленого Шекспіра: «Життя — театр…» А це… Це просто роль. Така роль поза сценою…
— Роль… — автоматично повторив він.
— Вимушена, — додала вона.
— Вимушена… — повторив він. — А чому?
— Чому роль? Чи чому вимушена? — тінь іронічної усмішки ковзнула обличчям, з якого вона ще не встигла зняти грим.
— І те й друге.
— А ти що ж, припускаєш, що я можу любити цього рудого кнура?! Цього тупого тлустого «мнясокомбіната»?! — аквамариново-сині очі Гали (лінзи — під колір сукні) спалахнули праведним гнівом.
— А якби він був не рудим, не тлустим і не тупим?
— Ти на що це натякаєш? Та мені ніхто, крім тебе, не потрібен! Ніхто-ніхто-ніхто! А цей «мнясокомбінат»… Він обіцяє гастролі до Києва і запис на телебаченні. Розумієш? Запис на центральному телебаченні! Статтю в газеті! Знаєш, скільки це коштує? Ти можеш це зробити на свою зарплату? Не можеш. То хоч зрозумій! Ці дванадцять квадратів «малосімейки»… Чути, як за стіною у сусудів комар дзижчить… Цей Мих-Мих, у якого ти під п’ятою! А не буде Мих-Миха, з’явиться на його місці хтось інший. Ти ніколи не станеш головним. Тобі ж до всього байдуже, крім сцени. Усе твоє життя — тільки територія сцени. А що ми за це маємо? Я більше так не можу! Не мо-жу!