Авжеж. Щоб розуміти, грошей не треба. Не таким вона уявляла життя актриси, тим більш — дружини режисера. Блиск, овації, квіти. А опісля… А їй же весь час хочеться почуватися королевою. Міг би здогадатися ще тоді, коли вперше побачив її. Той затятий фанатичний блиск в очах дівчинки, яка вже зіграла роль королеви у студентському театрі й вирішила будь-що нею стати. Той чіпкий і впертий погляд крізь малахітово-зелені лінзи. Він допоміг їй піднятися на одну сходинку до трону. Всього на одну… А далі? А що ж далі?
І раптом його пронизав дикий страх, аж у грудях похололо. Навіщо він їй? Тепер вона може обійтися без нього, може покинути його. Вона може… А він без неї — ні. Схопив Галу за плечі, рвучко шарпнув до себе, притиснув.
— Боляче! — скрикнула вона.
— Не хвилюйся. Будуть гастролі. Будуть…
— Ой, Левчику, як я тебе люблю! Тільки тебе! Одного-однісінького на всьому білому світі! Ти такий добрий, такий благородний… Думаєш, я не знаю, як ти захищав мене перед Мих-Михом? Думаєш, не здогадувалася, що ти сам купував букети, щоб мені їх дарували після вистави? Але це було на початках. А тепер я справді заслуговую тих букетів. Правда ж, заслуговую? Правда ж?
— Правда.
— Тепер… У мене виросли крила, і їм треба польоту. Або я «зірка», або… Або все, або ніщо. Я така. Розумієш?
— Та розумію! Заспокойся…
Вони зайшли до банкетної зали разом. А прокинувся він там під ранок сам. Не пам’ятав, скільки випив, що говорив, як «вирубався» і коли пішла додому Гала. Таке з ним сталося вперше в житті.
Гастролі відбулися. І статтю у центральній газеті надрукували. Але до столичного театру Галу ніхто й не збирався запрошувати. Наївна дівчинка, отруєна незрілою славою… Вона вперто чекала, що її кудись покличуть, що світ впаде до її ніг, замре там, вражений її талантом. Що вона завжди і скрізь буде тільки першою, тільки королевою!
Так минуло ще три роки. І настала та фатальна неділя. Гала запекла качку з чорносливом, спекла пиріг з курагою, поставила на стіл пляшку французького вина, що стояла у їхніх запасах уже майже рік. Взагалі-то вона не дуже любила поратися на кухні. Частіше їли те, що нашвидкоруч готував Левко, або ж перехоплювали щось у театральному буфеті. А тут — без будь-якого приводу.
А привід, виявляється, був.
— Я їду, — сказала вона і підняла келих на рівень очей, так, що вони заховалися за червоним вином.
— Куди? — грайливо перепитав він.
— Далеко.
— Дуже?
— Дуже-дуже.
— І твій Лев, грізний-прегрізний цар звірів, буде тебе далеко-далеко супроводжувати й охороняти! — він перехилився через стіл, спробував зазирнути їй в очі, заховані за келихом з вином.
— Який з тебе лев? Тебе самого треба охороняти…
— То ти мене не візьмеш?
— Ні!
Вона випила вино, поставила келих і глянула на нього.
— Я зустріла іншого. Він… Ми їдемо до нього. І ще… Я взяла у касі театру грошей, оформила як безпроцентний кредит. Ні-ні, ти нічого такого не думай — він дуже мене любить і дуже забезпечений, найімовірніше, ці гроші мені не будуть потрібні. Але про всяк випадок. Не їхати ж мені бідною Попелюшкою. У мами навіть просити не можу. Ти сплачуй на перших порах. А я пізніше віддам. Обов’язково.
Скло тріснуло у Левка під пальцями. Червоне вино вилилось на стіл і потекло до тарелі з пирогом. Кров з порізаної долоні закапотіла і змішалася з вином. Він не відчував болю.
— То це і є небо для твоїх крил?
— Пробач! Не треба сцен! — Гала кинула йому серветку і хутко вийшла з кухні.
Коли він прокинувся, її вже не було. Тільки прощальна записка біліла на столі, біля так і не надрізаного пирога. «Вона не могла так швидко зібратися, — подумав. — Це просто розіграш. Просто якийсь дурний розіграш. Актриси це вміють». Похапцем одягнувся і вибіг у двір.
— Галина Михайлівна, мабуть, відпочивати кудись поїхала, — стрельнула цікавим поглядом сусідка, що вигулювала у дворі свого карликового пуделя. — На такій розкішній іномарці і не з нашими номерами. За кордон, може?
Він промовчав.
— Одні на іномарках по закордонах їздять, а інші собаці кісток не мають за що купити, — сердито пробурчала сусідка і потягла пуделя у під’їзд.
Наступного тижня у театр прийшла Вікторія. Як завжди, в образі вамп — синювато-чорне волосся, вигнуті змійками брови, чорна кофтина з глибоким декольте, темно-вишневі губи. Тільки він знав, яка невпевненість і ранимість ховаються за тим демонічним образом. І яка одержимість. Віка заради театру готова була на все — довічно жити у гуртожитку, перешивати і припасовувати секонд-хендівський одяг, недоїдати. Аби тільки грати. Саме це колись звело їх.