Вона дивилася на нього співчутливо, а він мовчав.
— Треба буде — поклич, — сказала.
Він кивнув. Але не покликав.
Намагалися загоїти його рану й інші актриси. Їх вистачало — самотніх, закоханих у сцену і не вельми, талановитих і не дуже, невлаштованих, таких же обпечених коханням і зрадами. Знав: досить поманити пальцем — і матиме будь-яку з них. Але перед очима стояла Гала. І хто це сказав, що фатальні жінки — конче темнокосі і чорноокі…
Місце головного він справді так і не зайняв. Натомість втратив те, що мав. Вечори наодинці з пляшкою не минулися даремно. Та й конфлікт з Мих-Михом визрів і вивергнувся, як давно сіпаючий фурункул.
На мамин похорон приїхав тимчасово безробітним. Після цвинтаря неприкаяно тикався з кутка в куток старенької осиротілої хати. Пив, а біль не проходив. Ночами не спалося, прислухався до тиші, а чув мамині пісні. Так виразно чув, ніби мама біля ліжка сиділа. Геть усі згадав. Боже, як вона співала! За що не зачепиться поглядом — усе нагадує про минуле. Із сутінків випливають обличчя — мамине, татове, братикове. Тепер вони всі разом, всі десь там, де вже не болить. А він — сам-самісінький. Сороківка минула, а в нього — ні сім’ї, ні дітей, ні близької душі.
Мама померла у вересні. Треба було викопати картоплю, зібрати городину — не пропадати ж тому, що так щедро вродило. В садку яблуні аж вгиналися від медових антонівок. Не знав, як довести все це до пуття. Почуття провини гризло серце, забирало сон — не дуже він переймався маминими сільськими клопотами, ой, не дуже. Театральне життя вихором закружляло, завертіло, перенесло в інший світ. Усе намагався спіймати у тому світі свою жар-птицю. А проворонив долю.
Якраз у такі хвилини і прийшов до нього сільський голова. Не Петюня, а його попередник — колишній Левків учитель історії, Андрій Пилипович. Прийшов, щоб висловити співчуття. А після того, як випили за упокій і розговорилися про життя-буття, запропонував:
— А залишайся, Левку, вдома. Створиш тут свій театр. Не переживай — знайдемо ставочку, я постараюся. І завклубом наша скоро на заслужений відпочинок іде. Займеш її місце. Твори, так би мовити, розвивай свій талант. Ніхто тобі тут не указ. На рідній землі і душевна рана хутчіше загоїться. Може, й молодичка якась приглянеться. А там видно буде. У житті — як на довгій ниві.
То був пік його справді народної слави. Про нього навперебій писали всі газети. Подумати тільки: відомий режисер і актор в одній іпостасі покинув місто, обласний театр, повернувся до рідного села, піднімає його культуру, став звичайним завідувачем клубу, а головне — створив народний театр, у планах якого і світова класика, і сучасні актуальні вистави.
Кожна постановка — «на біс». На кожну такі рецензії, ніби вона з’явилася не на сільській сцені, а в Гранд-опера.
— Ми вас на заслуженого подамо, — тиснув руку після останньої прем’єри завідувач районного відділу культури. — Таких народних театрів по всій Україні на пальцях однієї руки полічити можна.
Може, і справді подавали. Левко не цікавився. Тепер грати немає де і немає кому. Клуб темний і холодний, а його актриси виконують інші ролі — хто італійських престарілих сеньйор доглядає, хто в Польщі полуниці збирає. І Гала нікого в його серце так і не пускає.
Гала…
Нарешті до нього дійшло: це не мара, не сон, але й не Гала. Дівчина у білому кожушку — копія Гали. А Галин голос випливає з-за неї, з-за сінешніх дверей.
— Знаєте, пане Петре, коли півроку тому я приїхала на батьківщину і дізналася, що Левко Терен працює у сусідній області, в селі… А оце ми на Різдво до родичів зібралися… Веронічка зробила такий подарунок моїм землякам… Вона в мене з дитинства співає, з шести років у музичній школі… Ми тоді ще в Угорщині жили… А потім приватного репетитора наймали… Це вже у Швеції… А зараз? Зараз Веронічка на третьому курсі… У мене голосу особливого ніколи не було — драматичній актрисі не обов’язково співати, а в неї, мабуть, від тата… Ні-ні. Я вже давно не граю — мовний бар’єр та й… от Вероніці допомагаю пробиватися… Недаремно ж кажуть, що бездарність проб’ється сама, а талант треба підтримувати. А ви ж чули, як вона співає…