Розмова переходить із сіней у хату.
— Вероніко, оце той самий режисер, про якого я тобі розповідала… Мій театральний учитель і колега. Дуже талановитий! Дуже! Якби він працював не в провінції…
Він жадібно ловить уривки її фраз, пропускаючи мимо вух слова Петюні. Дивиться на білу руку з великим смарагдом на середньому пальці, простягнуту до нього. Смарагд — фальшивий, просто добре відшліфоване й огранене зелене скло. Рука дрібно-дрібно тремтить, на зап’ясті схвильовано пульсує синя жилка.
— День добрий, Левку Івановичу! Що ж ви не приїхали на концерт? Вероніка приготувала для вас пісню. Спеціально для вас.
Він підводить голову. Очі зелені, як псевдосмарагд на пальці. Колись вона підбирала лінзи під колір сукні, тепер, значить, — під колір прикрас. Обличчя доглянуте, але час не обминув і його — від крайніх кутиків очей тягнуться тонкі павутиночки зморщок. Такі зворушливі зморщечки… І такі очі…
Рука у його долоні вже не тремтить, а тріпоче, як наполохана пташка у клітці. Що це — хвилювання чи початок хвороби Паркінсона? Легенько стискає її і відчуває тверді мозолики на пальцях. Хм… Гала і мозолики…
— І вам доброго дня! Ви… ви… сідайте…
Хутко кидається у другу кімнату за стільцями. Але Гала притримує за руку.
— Не треба. Ми дуже поспішаємо. Мусимо їхати, вже вечір, а погода — самі бачите яка. Хоч би не перемело.
Вона бере з рук сільського голови великий пакет, ставить на стіл.
— Це вам до Різдва!
І враз якось поспіхом:
— У нас українська громада хоче свою театральну студію створити, щоб дивитися українські вистави. Не хотіли б попрацювати режисером? У Греції зараз дуже багато українців. Не хвилюйтеся — з переїздом я допоможу. Якщо раптом надумаєте… У нас там тепло… Ось моя візитка.
Він мовчить. У нього стільки запитань. Навіщо вона приїжджала? Навіщо пробиралася цими заметами з теплої Греції? Навіщо везла сюди, в цю поліську глушину, Вероніку? Щоб показати їй його? Щоб побачив він її? Навіщо?! Чи справді хоче, щоб він переїхав? І головне — чи знайшла те, що шукала? Чи впіймала свою жар-птицю?
Але Гала вже за дверима. Сіро-блакитна шубка розчиняється у сірих сутінках, ховається за білий кожушок. За мить спалахують фари, чується вуркотливий звук увімкнутого двигуна, і вишнева іномарка рушає синіми снігами вздовж вулиці.
Волошковий монстр
Скоро північ. А його й досі немає. Тільки диван зловісно поблискує між дверима і шафою — ніби прив’яла волошкова галявина, аномально прибита посеред літа зимовим інеєм. Його диван… Його… Диван… Синя потвора з полірованими горіховими боками і гнутими, ніби рахітними, ніжками. Чудовисько, яке ображає її вишуканий естетичний смак. Монстр, що за три місяці перетворив її життя, упорядковане, розмірене, розписане за ідеально складеною програмою, у хаотичний безлад.
Їй мулько на душі. Мулько і чогось страшнувато. Ніби вона залишилася наодинці з якоюсь міфічною істотою, незрозумілою і непередбачуваною. Істота, звісно ж, пам’ятає історію своєї появи у цій золотисто-бежевій кімнаті. Авжеж пам’ятає… От і зачаїлася, от і вичікує, щоб вибрати момент і помститися.
Головне — не висовуватися ні на сантиметр із території, окресленої жовтою лампою бра. Це щось на зразок крейдяного кола, яким захищаються від нечистої сили. Як отой бурсак у Гоголівському «Вії». Як там його?.. Здається, Хома. Так-так, Хома Брут. Але вона хитріша за Хому, вона не дозволить застати її зненацька. Треба відтягти журнальний столик від синього дивана і підсунути ближче до шоколадно-коричневого — Боже, який дисонанс кольорів! — шкіряного крісла. Ось так. Тепер «крейдяна» лінія світла ніби відрізує краєчок столика з перламутровим телефоном від сутінків вітальні.
Не втратити пильності. Не заснути. Не дати жодного шансу цьому волошковому монстрові напасти на неї сонну. Якби вони тоді не зайшли до того магазину. Якби… Може б…
…Вони не мали наміру обов’язково щось купувати. Просто поверталися з виставки в арт-галереї, перейшли на другий бік дороги і раптом побачили вивіску «Меблевий салон». Той блідо-салатовий прямокутник з жовтими фосфоричними літерами ніби виплив із небуття — новенький, яскравий, магнетично поблискуючий свіжою фарбою. Вони не дуже й здивувалися: магазини останнім часом вигулькують, як гриби з-під листя після рясного дощу — в них перетворюються житлові будинки, бібліотеки, дитячі садки, горища, підвали… Якась суцільна магазинізація всієї країни. Меблевий салон був якраз до речі: вони щойно завершили ремонт квартири, перевезли частину старих речей на дачу та в художню майстерню, тепер можна вже приглянути щось новеньке.