— О! Мій улюблений колір! — сказав Богдан весело, як тільки переступив поріг салону, і хутко пішов до дивана, наполовину захованого за світлою шафою-купе.
— Який дурень міг обтягнути меблі такою синьою тканиною та ще й з такими банальними квіточками! — обурилася вона.
— А я б із превеликим задоволенням полежав на такому диванчику. Це ж ніби волошкова галявинка. Аж пахне… Ух-х-х! — Він заплющив очі, втягнув носом повітря і блаженно посміхнувся.
— Не дивно, що ти лузер. З таким смаком не художником бути, а паркани фарбувати.
Напевно, вона сказала це надто голосно. Напевно… Дві молоді продавщині біля вікна враз припинили своє сороче скрекотання і повернули голови у їхній бік. В очах жінок зблиснула неприхована цікавість. Відкриті роти завмерли в очікуванні нової поживи для перемелювання.
Він мовчав. Тільки дві маленькі тіні, ніби дві хмаринки, пропливли від очей до підборіддя. Вона поглянула на диван і аж відсахнулася: здалося, він раптом спалахнув фосфорично-синім полум’ям, що довгими язиками переметнулося на стіну. Господи, та що це з нею? Нерви, нерви… То ж просто яскравий сонячний промінь несподівано пробився у вікно крізь жовту крону клена і «підпалив» блакитно-синю обшивку. За хвилину сонце зайшло за хмару і він так же несподівано згас.
Поверталися додому мовчки. Кожен думав про своє. Вона відмахувалася від жовтого листя, що кружляло в повітрі, як набридливі мухи. Дивувалася: а що, власне, сталося? Подумаєш, диван… Ні, він не повинен довго гніватися… Та й за що? За сімнадцять років вони замовкали надовго тільки два рази. Але то було зовсім інше. Перший раз Богдан заховався у своє мовчання, як равлик у мушлю, після розмови про дитину. Тоді вона йому сказала:
— Я ще нічого не досягла, тільки закінчила інститут, влаштувалася на роботу, мене тільки-тільки помітили. Якщо зв’яжу собі крила пелюшками, то вже й не злечу. Навіщо ж було вчитися? Навіщо тобі було морочитися з тим моїм навчанням? Ще настане час. Я ж молода. Он за кордоном, кажуть, вперше народжують аж під сорок…
— Так-так, звичайно, у тебе ще багато часу. У тебе… — І він замовк. Здається, на тижнів два.
Вдруге це сталося, коли вона попросила його ніколи (ні-ко-ли!) більш не виставляти в галереї і взагалі нікому не показувати цей дурнуватий портрет. Ну й що з того, що всі хвалять, кажуть, що це найкраща його робота? Що з того, коли їй вона не подобається? Невже він не розуміє, що їй страшенно не хочеться, щоб всі бачили, якою вона була — худющим веснянкуватим сільським дівчиськом з витріщеними наївними очима, у якійсь примітивній ситцевій сукенці і розлізлих капцях? Та вона вже й сама не вірить, що це колись насправді було. А якщо й було, то в якомусь іншому житті, яке не має ніякого стосунку до теперішнього. Та в неї навіть ім’я тепер інше…
…Бурякові плантації — то кара Божа, або як тепер кажуть, карма для жінок у їхньому селі. Щоб дати їм лад — прополоти, прошарувати, прорвати, витягти з землі, почистити, повантажити — колгоспні рабині гнули спини від ранку до смерканку, від ранньої весни до пізньої осені, а то й до третіх заморозків. Колгоспне начальство спеціально затягувало збирання врожаю, щоб буряки набрали ваги і цукристості, щоб урожайність була вищою. Тож доводилося жінкам гибіти на полі під колючим вітром і снігопадом, обчищаючи посинілими від холоду руками оті солодкі, будь вони неладні, корені. Скільки вони потім відкашлювали той урожай! Скільки їх, передчасно зістарілих, застуджених, із зігнутими в три погибелі попереками, вже до смерті не могли випростатися.
Вона ніколи не бачила маму сплячою. Як би рано не прокинулася, навіть вдосвіта, — та вже на ногах. Готує сніданок та обід для сім’ї, їдло для свиней і курей, доїть корову, виганяє на пашу, біжить на город, щоб до поля ще якийсь рядок на своїй землі прополоти. І все — бігом-бігом-бігом. Не встигне відсапатися від того ранкового домашнього марафону, а вже Степан Дем’янів свою тарадайку до воріт підганяє, бібікає нетерпляче: «Ганко! Їдемо! Скільки ти там будеш монькатися?!» Мама і поснідати не встигне: в одну руку сапку, в другу сидір з хлібом, салом та цибулею — і до кузова, наповненого жіноцтвом. Та й почахкала машина за село, до поля.
Школярам ті буряки також у печінки в’їлися. Які уроки, коли буряки ждуть?! Які там співи чи малювання, коли робочих рук треба?! Їх або відпускали на поле допомагати своїм матерям, або ж організовано всім класом везли на плантацію. Якими безконечно довгими були ті рядки — аж до самісінького горизонту. Як нестерпно пекла спина і боліли руки та ноги! Як пересихало в роті і пекло в горлі! А дневі, здавалося, не буде кінця-краю. І довше віку тягся день, як написав один письменник.