Недоговорив. Злякався сказати те, чого найбільше боявся, заглянув в очі, ніби випрошував заперечення.
Вона не заперечила. Відвернулася.
Сьогодні під вечір Богдан мав повернутися. Вранці зателефонував (вперше за весь місяць), сказав, що робота завершена — залишилося тільки дещо підправити і гроші отримати.
Вона глянула на годинник: двадцять хвилин на першу. Страшенно боліла спина, хотілося прилягти. Але ж не могла вона прилягти на це волошкове чудовисько, що з’явилося у квартирі без її на те волі! Ну гаразд… Залишить відчиненими двері: якщо телефон задзвонить, то в спальні буде чути.
Проходячи мимо дивана, інстинктивно відсахнулася: здалося, що він раптом посунувся до неї на своїх кривих горіхових ніжках, наче величезна такса-мутант.
…Тільки торкнулася подушки, як у кімнаті почулися скрип, стогін, потім — гуркіт. Вона вбігла у вітальню і побачила, що місце, де стояв диван, порожнє. Білі гардини туго натягнуті, як вітрила під штормовим вітром. Кімната стрілою мчить кудись між хвилями. Чи між хмарами? Холодний протяг пронизує її від вікна до дверей.
Кинулася чимдуж зачиняти вікно і побачила, як за ним під густим снігопадом метається в усі боки величезний синій птах з кривими полірованими горіховими ніжками замість лап. Ось-ось він влетить у квартиру. О ні, вона цього не допустить. Брязь — і вікно зачинене. Вітрила опустилися і завмерли. Пташка стукнулась об раму, затріпотіла по склу пораненими крильми, здивовано поглянула і почала стукати закривавленим дзьобом у скло. Стук-стук, стук-стук-стук-стук…
…Стук-стук, стук-стук-стук-стук… Вона прокинулася, розплющила очі і сіла на широкому не розстеленому ліжку. Серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Об вікно билася хурделиця. Стук-стук, стук-стук-стук-стук… Ні, це не хурделиця. Це хтось обережно, але наполегливо стукав у двері. Ввімкнула світло, повільно пройшла коридором, подивилася у вічко. За дверима стояли двоє чоловіків. Вона їх знала: Марко і Тимофій, нерозлучні невдахи, вільні художники, а фактично безробітні, які час від часу отримують замовлення, підлатують боргові дірки і знову зависають у прострації. Відчинила двері.
— Ліно Георгіївно, ось…
Один з несподіваних гостей простягнув їй загорнуті у целофан гроші і блокнот.
Звісно ж, вона знала цей блокнот — Богдан завжди носив його при собі. Із блокнота випав якийсь аркушик. Тимофій підняв і мовчки подав їй. Це була вже трохи потерта сторінка зі старого столичного журналу. Чорно-біла колонка тексту і портрет у синій тональності: худюще дівча у простій синій сільській сукенці і капцях на босу ногу притискає до грудей величезний сніп волошок. Очі сині-сині і такі… ніби вона побачила щось, чого ще ніхто не бачив, і збирається підкорити світ. За худеньким плечем видніється краєчок хати з прогнутим дахом. Позаду — запилюжена дорога. Дорога… Звідки і куди?.. «Волошкова Василинка»… Богданова картина. І зарисовка про нього самого. Про перспективного художника, який ще має здивувати шанувальників українського малярства.
— Він що?..
— Його більш немає, — тихо сказав старший, Тимофій.
— За статистикою, на дорогах України гине п’ять тисяч людей щороку, — протарабанив молодший, Марко, а тоді схлипнув і співчутливо взяв її за руку. — Ми розуміємо, це вже нічого не змінить, але, може, ви хочете знати… Він не страждав.
— Він не страждав… — повторила машинально.
— Був уже без свідомості, коли машина розбилася. Інфаркт. Знаєте, у цьому віці багато чоловіків помирають від інфаркту. Ми їхали за ним, але нічого не могли зробити. Дуже вам співчуваємо, Ліно Георгіївно. Він вас так любив… Зараз мало хто так любить…
Хтось підхопив її на руки і поніс до вітальні. Вона ще відчула, як холодне синє полум’я обпекло її тіло, і провалилася у чорну безмовність.
Коли опритомніла, перше, що побачила, — волошкове світло прямо перед очима. Точно такого кольору була та старенька ситцева сукенка, в якій Богдан вперше побачив її, коли вона поверталася з поля. І навіть квіточки на синьому такі ж. В тій сукенці він і портрет її написав. Господи! Провела долонею по оксамитовій поверхні дивана, здригнулася і впала на неї обличчям. Вбирала в себе запах його тіла, що вже ледь вловлювався у блакитно-синій оббивці. Об вікно білими крильми билася віхола.
Осіннє танго
Червоний «бедрик» вткнувся у щось запилюженим капотом, глухо чмихнув і м’яко зупинився. Дмитро вийшов з машини, намацав біля вхідних дверей вимикач. Бліде світло сполохало сутінки, порозштовхувало їх по заставлених всіляким причандаллям кутках сарайчика, що слугував заодно й гаражем. Посеред сарайчика, під правим колесом автівки, лежало перекинуте синє пластикове відро, біля нього — розсипана картопля. Певно, Лінда збиралася занести до кухні і залишила. Повкидав бульбини у відро, поставив його біля відчиненої ляди погреба. Підігнав трохи далі двомісного польського «жучка», на лискучій спинці якого, як на крильцях бедрика, темніли кружальця — сліди від здертої фарби. Давно пора пофарбувати, але все не доходять руки. Ось запорає повністю город і вже тоді… Городу того — як кіт наплакав, всього шість соток, а клопоту на весь вересень вистачає.