Дістав з багажника дві важкі торбини з продуктами — тепер круп, макаронів та цукру на всю осінь вистачить. Зачинив дверцята машини, вимкнув світло.
— Ну, відпочивай, старенький трудоголіку!
Вийшов у двір, поцяткований кленовим листям. На деяких деревах осінь ще тільки-тільки почала квацяти вохрою зелені крони, а кленок уже й роздягнутися готовий. Крізь відчинені навстіж дерев’яні ворота у двір зазирає вузька піщана дорога, за нею їжачиться трохи поруділа стерня — влітку на полі, що добігає аж до приліску, колосилась пшениця. Лінди на дорозі вже немає. Хутко зачинив ворота на металеву защібку, підклав знизу, на місці стику двох половинок, цеглину і стежкою між пришерхлими кущами смородини й порічок попрямував до будинку.
Лінда й досі стояла перед вхідними дверима — перебирала ключі, що тихо подзенькували на брелоку. Невпевнено і якось аж провинно глянула на нього.
— Це… не ті ключі… Не до цих замків…
— Покажи-но. Авжеж, не ті. Ти, мабуть, старі, від міської квартири, з шухляди дістала. Я відчиню своїми.
— Старі? Як це — старі? Хіба… То це я без тебе сюди і не зайшла б? А якби тебе не було зі мною?
— Таке скажеш — якби… Якби росли в роті гриби… Це неможливо — я завжди з тобою. Де ж мені ще бути? А свої ключі ти, мабуть, на кухні залишила. Здається, я їх бачив на столі. Точно бачив. Зараз зайдемо і ти переконаєшся.
Він забрав від Лінди в’язку ключів, поклав до кишені, відчинив своїми двері і пропустив її вперед.
Вона зачепилася сірим мокасином за смугастий домотканий килимок у маленькому темному коридорчику, спіткнулася. Він кинув на підлогу торбини, підхопив її, пригорнув до грудей.
— Обережно! От всезнайка-поспішайка! Яка була, така й зосталася.
Лінда тихо засміялася, вирівнялася, відчинила двері кімнати й обвела її зачарованим, як у дитини, поглядом.
— Боже! Де ми? Це ж… Це ж як… Фантастика!
Після темного коридорчика невелика кімната нагадувала сонячний реактор. У вікно били два потужні прожектори — один від сонця, що наполовину зайшло за обрій і виривалося з-за нього багряно-вогнистими язиками, другий від його відображення у рухливому дзеркалі річки. Прожектори від неба і від води перетнулися, сфокусувалися у кімнаті й створили ефект сонячного вихору. Яскраве світло відбивалося від стін в теплих абрикосових тонах, від світлин у засклених рамочках, від бронзової люстри на стелі, від лакованої дерев’яної підлоги. Воно заломлювалося, розсіювалося, знову сходилося, переливалося, вирувало. Жовтувато-кавова штора на круглому, схожому на ілюмінатор вікні напнулася, наче вітрило на човні, й аж палахкотіла, підхоплена тим вихором, — ще мить і вона вибухне гарячим полум’ям.
З тієї світлової круговерті повистрибували сонячні зайчики і несамовито гасали картиною, що висіла якраз навпроти вікна, — засліплювали породистого вороного коня, лоскотали його вологі роздуті ніздрі, пробігали обличчям юної вершниці, її білосніжною сукнею, таким же чорним, як кінська грива, розметаним на вітрі волоссям. Здавалося, що вороний аж тремтить від нетерпіння, ось-ось він зірветься зі стіни, перелетить через кругле вікно, помчить осіннім світом, по вогнистій річці, понад лісом і зникне разом із сонцем за обрієм.
Лінда роззулася, поставила мокасини в коридорчику, обережно переступила поріг, пройшлася так, ніби боялася наступити на розсипані по підлозі промені, і раптом завмерла перед портретом.
— Хто це?
— Принцеса.
— Справжня? — перепитала недовірливо.
— Справжнісінька!
— А кінь…
— Його звати Орлик.
— Я дуже люблю коней.
— Я також.
Вона підійшла до стіни, дотягнулася рукою до коня, ніжно погладила його по високій лискучій холці, провела долонею по розкошланій чорній гриві, зітхнула, повернулася до вікна, відсунула штору, задивилася на річку, у якій хутко зникало сонце.
— Як гарно!
Дмитро відніс торбини на кухню, поклав на столик Ліндині ключі і повернувся до кімнати. Вона почула його кроки, озирнулася — по щоках котилися дві сльозини.