— Тобі потрібен папір? Хіба він у Європі вже закінчився? — іронічно перепитав Дмитро.
— Мені потрібен писака, а не папір!
— Дякую за писаку, — образився Дмитро. — Не знаю, як у Барселоні, але в нас писаки не продаються.
— Та ти чого, старий? — штовхнув його у плече Зеньо. — Не дуйся! Писаки скрізь продаються — і в роздріб, і оптом. Але я ж тебе не купую. Просто так, по-дружньому. Сам подумай — хто ж іще напише про мій талант, як не однокласник! Я своїм дорогим землякам пропоную на Європу подивитися крізь призму моїх картин, та й тут уже дещо встиг написати. Прийдеш — побачиш — напишеш. Ага, ось і шефові твоєму запрошення, і… Ну кому треба, тому й вручи. І оголошення в номер на першу сторіночку — щоб побільше народу прибуло, щоб, так би мовити, яблуку ніде було впасти. Так, здається, ваш брат газетяр пише, коли публіки багато збирається. Ну от. А потім… «У затінку слави героя запросим погрітися й вас».
Виставка була так собі. Музеї, театри, окремо — ескізи історичних фасадів з атлантами й каріатидами, замальовки дахів і колон. На майдані худющий чоловік зі скрипкою в руках і капелюхом біля ніг — не розбереш, чи це вуличний музикант, чи жебрак. Старий годує голубів… Голуби на скульптурі посеред фонтану… Все це передано з фотографічною точністю. З таким же успіхом можна було б подивитися світлини у туристичних буклетах. Зенько тихо поскаржився, що привіз багато замальовок старовинних церков, але їх виставляти «не дозволено».
Дмитро спокійно споглядав експозицію, повільно переходив від серії до серії. І раптом аж стрепенувся. Серед архітектурної готики і бароко, замальовок площ з різношерстою туристичною публікою і зграями голубів виділявся портрет юної вершниці. Важко було повірити, що його також написав Зеньо. Норовливий вороний кінь, щоправда, трохи непропорційний і передні ноги його зігнуті неприродно. Але здається, що він летить у повітрі. А над ним — підхоплене вітром чорне волосся дівчини, її біла розкішна сукня у середньовічному стилі, свіже, наче росою вмите, обличчя з виразними горіхово-карими очима, гарячий захоплений погляд — ніби вона побачила перед собою щось таке, чого не бачать інші, й ось-ось домчить до того дива на своєму вороному…
«Лінда» — повідомляв скромний напис внизу картини.
— Ух ти! Оце дівчина! Зеню, гайда до Барселони! Щоб заглянути в ці очі, я готовий покинути все! Ладен летіти, пливти, їхати, йти, повзти! Навіть таємний підземний перехід через кордон прорию заради неї! — вигукнув Дмитро. — Зараз же починаю збиратися! Негайно! Бувай, о великий да Вінчі! Чао! Біжу!
— Куди, божевільний? Ще ж офіційного відкриття виставки не було! Ти повинен слово сказати про мою експозицію! Ми ж домовлялися! — Зеньо схопив його за рукав.
— Які шедеври? Де вони? Де? Я нічого не бачу! Мене осліпила краса твоєї каталонки!
— Якої ще каталонки? — здивувався Зеньо.
— Оцієї, на летючому вороному. Пообіцяй, що познайомиш з нею. Поклянись, Зеньку! Бо не напишу ні про виставку, ні про те, який ти великий художник.
— З чого ти взяв, що ця вершниця — каталонка?
— Барселона ж не просто іспанське місто, це столиця Каталонії. А каталонці — народ гордий і вільнолюбивий. Як вони за свою незалежність борються, як свою культуру оберігають!
— Ти що — сепаратист? Самостійник? — хмикнув Зеньо.
— Сам ти самосійник! — штовхнув його Дмитро. — Я ж про горду вершницю. У нас таких дівчат немає.
— А я кажу — є.
— А я кажу — немає.
— Парі? — Зеньо хитро примружився і простягнув руку.
— Давай, — погодився Дмитро.
— Хто програє, той замовляє столик на трьох у «Білому роялі», — запропонував Зеньо.
— Згода.
Вони вдарили по руках
— А тепер іди замовляти столик! Йди-йди! — засміявся Зеньо і побіг у другий кінець галереї.
За кілька хвилин він підвів до Дмитра чорняву дівчину у ніжно-бузковій блузці і темно-фіолетовій міні-спідничці. Вона не сяяла так ефектно, як та, на картині. Але це була вона. Ті ж очі, ті ж різко вигнуті, мов крильця чаєняти, брови, ті ж вуста.
— Знайомся — Лінда, — відрекомендував Зеньо.
— Та сама, з Каталонії, що під самісіньким Ковелем! — весело засміялася дівчина.
У неї був особливий сміх — не дзвінкий, але сильний, оксамитовий, схожий на туркотіння горлиці. І вся вона була незвичайна, наче налита весняною бростю, що переповнювала її тіло і випромінювалася з очей, вуст, з ледь помітних ямочок на щоках і на підборідді, з обтягнутих блузкою тугих грудей. І Дмитро, потрапивши в поле того випромінювання, відчув, як раптом гаряча хвиля прокотилася його тілом, як молодий хміль забродив і вибухнув у жилах, як прискорено забилося серце.