— Я тут! Я тут, люба! — накинув на плечі куртку, взяв за руку.
Лінда покірно пішла за ним.
— Хто ж іде з дому не снідавши, — сказав докірливо. — Поснідала б і тоді вже гуляла б собі на здоров’я. Тим більш, що ти й заснула вчора без вечері. От всезнайка-поспішайка!
— Дякую тобі! — сказала вона.
— За що?
— Тут дуже гарно. Така осінь… Якби не робота, ми могли б не повертатися до міста.
— А ми от візьмемо й не повернемося.
— А як же Вадик? Йому ж до школи треба.
Дмитро поставив чайник на електричну плитку, нарізав батон, дістав масло, сир.
— Вмивайся і до столу!
Вони тут живуть уже чотири роки. Переїхали через три з половиною після того, як дізналися про Ліндин діагноз.
Лікар Петровський, давній приятель, з яким вони разом не одну чарчину випили, довго вагався, перш ніж винести свій вердикт. Зрештою залишився з Дмитром наодинці.
— Кепські справи, пане професоре. Геть кепські. Хвороба Альцгеймера. Загадкова, непояснима і невиліковна. Що провокує? Якби я міг відповісти на це запитання, то став би Нобелівським лауреатом. Може, стреси, може, надмірна втома мозку, може, гени, а може, ще щось…
Спочатку вони не повірили в прогноз старого психіатра. Якщо не здаватися, опиратися, боротися… Якщо… Зрештою, трапляється й чудо. Он дехто навіть від раку на четвертій стадії виліковується. А щоб жінка з такою нестримною енергією, з такою феноменальною математичною пам’яттю та втратила її!
Боротьба була запеклою. З суворим режимом, з ретельно збалансованою дієтою, з численними логічними вправами. Але вони міліметр за міліметром програвали територію Ліндиної пам’яті Алоїсу Альцгеймеру. Зрештою Дмитро, за порадою лікаря, понаклеював по всій кухні таблички з написами. «Тарілки», «Ложки», «Ножі», «Хлібниця», «Цукор», «Сіль» — повідомляли жовті квадратики паперу. Але Лінда все одно забувала, що де лежить, а інколи навіть, що означають самі ці слова.
Якось Вадим зайшов до батька в університет.
— Ти тільки нічого такого не подумай, тату, — мені дуже жаль маму. Ти ж знаєш, як я її люблю. Але… Рита дратується і боїться. Це постійне плутання — то цукор у сільниці, то ножі в холодильнику… Ці папірці по всій квартирі… Вони ж нічого не дають. А людина з такою хворобою в міському помешканні — це дуже небезпечно. Вона ж може і газ залишити ввімкнутим, і в квартиру кого завгодно впустити. Ми всі розходимося, а вона залишається. Та й… Ми з Ритою чекаємо дитину. Треба приймати кардинальне рішення, треба щось робити. Сам розумієш… Ми всі будемо її там провідувати.
— Де це — там? — аж сполотнів Дмитро.
— Сам знаєш, — опустив голову син.
Наступного ж дня Дмитро подав заяву на звільнення. Йому не повірили — мабуть, пан професор жартує. Справді, міг би ще працювати і працювати, професура в їхньому університеті довго тримається, дехто вже ледь пересувається, ледь говорить, але вперто дибуляє до аудиторій і повчає «плем’я молоде і незнайоме». Йому ж тільки під сімдесят. А Лінда… Їй тільки шістдесят три. Чому це сталося саме з нею? Чому так рано? Уявити її в психоневрологічному притулку, пропахлому ліками, серед згасаючих старих із безнадією в очах…
— Тату, — ображено сказав Вадим, коли Дмитро отримав розрахунок. — Як ти міг піти з університету? Навіщо? Ми з Ритою думали, що ти нам допоможеш на квартиру зібрати. А тепер… З самої пенсії сьогодні на нормальне житло не відкладеш. А в нас зарплати — сам знаєш які. Що ж нам, отак і жити всім разом? Рита каже…
— Я знаю, що каже Рита, — обірвав його Дмитро. — Можеш її заспокоїти.
Тоді він і згадав про будиночок на березі Капустельки, неподалік від дачного масиву, який його аспірант збирався продати. Скаржився недавно, що не має ні часу, ні бажання морочитися з тією сільською халабудою, яку йому залишили батьки. Лікар же казав, що для Лінди спокій і перебування на свіжому повітрі — найкращі ліки. Хоча, якщо вже геть чесно, то ліків від її хвороби взагалі ще не винайдено.
Головне протриматися і протриматися якомога довше, міркував Дмитро. А там, дивись, якась мудра голова щось і винайде. Якісь ліки, якийсь метод… Он скільки відкриттів у галузі медицини відзначено Нобелівською премією. А за Альцгеймера Нобеля точно б таки дали! І тоді б Лінда… Господи, якби все це припинилося…
Спочатку їй на новому місці начебто покращало. Вона ж завжди любила ліс, трави, любила слухати пташині голоси. Казала, що то автентична музика природи. Та клятий Алоїс і не думав відступати. Він тільки причаївся, щоб зробити новий хід.