А на зупинці — справжнісінький рейвах. Перелякані люди забули про тролейбус. Хтось кинувся до Праскіна, хтось до таксофона, а хтось оторопіло дивився на чорняву дівчину у бежевих джинсах і відкритій жовто-гарячій блузці, яка не могла вгамувати сміх.
Капітан Бонд (за паспортом Бондаренко, але про це вже мало хто пам’ятав) допалив третю цигарку і сердито загасив недопалок об краєчок керамічної попільниці. Він був спітнілий, стомлений і злий. «З великої хмари малий дощ», — подумав, спостерігаючи за кільцями диму над столом. Капітан затримав цю дівчину і навіть забрав до кабінету, бо сподівався, що вона стане ключиком до миттєвого розкриття злочину. Але її свідчення — коту під хвіст. Нічого суттєвого. Що ж, пора відпускати. Підписав перепустку. Простягнув було її через стіл, але враз передумав — поклав на синю теку з паперами. Інтуїція вперто нашіптувала йому, що крапку в цій двогодинній розмові ставити ще зарано. Якась вона дивна, ця дівчина із зеленувато-карими очима під густою чорною гривкою, що закриває все чоло. Чи то несповна розуму, чи то собі на умі… Він знову ввімкнув диктофон.
— Де ви були сьогодні о вісімнадцятій годині сорок п’ять хвилин?
— У вас що, прогресуючий склероз? Ви ж самі мене затримали. Я ж уже говорила…
— Прикусіть язика! Отже, де ви, громадянко Віолето Шумська, були сьогодні о вісімнадцятій сорок п’ять?.. Чому не відповідаєте?
— Ви ж самі наказали мовчати.
— Я сказав, щоб ви прикусили язика, коли хочеться патякати, і говорили, коли треба відповідати. Повторюю втретє…
— Відповідаю вдруге. Я їхала з роботи. Тролейбусом номер чотири. Вийшла на зупинці на вулиці Сагайдачного. Перейшла дорогу. Я завжди йду так додому — через скверик навпроти зупинки, мимо спортивного комплексу.
— Але ж цього разу не пішли…
— Я помітила на зупинці свою знайому…
— Чому ж не підійшли до неї?
— Бо не встигла! Ви що, даун? Чи прикидаєтеся? Яка могла бути розмова, коли всі перелякано верещали і бігали туди-сюди, сюди-туди?
— Отже, всі кричали, а ви сміялися…
— Я?..
— Ну не я ж…
— Може, і ви в цей час десь реготали. Звідки я знаю?
— Дівчино! Заховай свої перламутрові зубки за рубіновими вустами і відповідай на запитання. П’ятеро очевидців уже підтвердили, що ти стояла навпроти зупинки. Просто стояла і дивилася. А коли на ній було вбито людину, засміялася так, ніби перед тобою не труп, а Вєрка Сердючка з мікрофоном, — перейшов на «ти» капітан.
Він витирав спітніле чоло і проводив короткопалою п’ятірнею по густому білявому волоссю, ніби сам себе гладив по голові і заспокоював.
— Хм… Мало що вони можуть наговорити. До чужого рота не приставиш ворота. А сміялася я, бо він дуже смішно падав — обнімав афішну тумбу, як п’яний стовпа. Звідки мені було знати, що його пристрелили? Та й яка він людина, той Праскін? Лайно собаче…
Останні два речення Віола сказала пошепки, про себе. Але слідчий явно не страждав на відсутність слуху.
— Ану повтори, що ти сказала! Праскін… І щось там про лайно… То ти знала вбитого! І, як я зрозумів, не дуже його любила.
— Чорт забирай! До чого це ви хилите? Я стояла на другому боці вулиці. Якщо на зупинці були не сліпці, то вони вам повинні були вже сказати, що я автомата не мала, кулемета тим більш, Праскіна не вбивала і навіть рук у його бік не простягала. Це моє алібі. Якщо, звичайно, вам у вашій ментовці пояснювали, що означає слово «алібі».
— А хіба я сказав, що ти вбивала? Але ж ти могла бачити, хто це зробив. Могла запам’ятати номер машини. Адже сама казала, що Праскін упав тієї миті, як з ним порівнялося сріблясте авто. Інші ні слова про машину не кажуть. Чомусь її ніхто, крім тебе, всевидячої, не бачив.
— Бо всі якраз витріщилися на тролейбус і більш нічого не помічали… А та іномарка промчала як стріла. Звичайно, якби я знала, що вам потрібен буде її номер, то, може б, і вгледіла якусь цифру чи й дві.
— А може… Хм… Може, ти заздалегідь знала, що має бути? Стояла і чекала, щоб усе на свої очі побачити? Пересвідчитися, так би мовити…
— Ей, не вішайте мені на шию всіх здохлих у нашому місті котів! У вас це не пройде!
Очі Віоли спалахнули двома жовто-зеленими вогниками, як у молодої розлюченої вовчиці.