— Так-так-так…
Капітан затарабанив пальцями по столу. Запалив четверту цигарку.
— І припиніть пускати мені в обличчя дим. У мене на нього алергія! — закричала Віола.
Бонд криво усміхнувся. Але підійшов до заґратованого вікна і прочинив його. За вікном глухо гримнуло. Десь скрипнули гальма.
— Не велика цяця. Але ти у нас тепер головний свідок, а може, й не тільки свідок. Тому я не допущу, щоб ти в мене на очах вмерла від набряку Квінке.
Навіщо я йому сказала, що знаю Праскіна? Ну навіщо? Тепер він усе розкопає. І про те, як ми сварилися сьогодні вранці з Праскіним, дізнається. І про… І хтозна-що пришиє. Господи, ну чому я й справді не прикусила свого язика? А ще краще було зовсім його відкусити. Віола спостерігала, як капітан постукав цигаркою об решітку за віконною рамою, струсив попіл, ще кілька разів затягнувся і викинув недопалок за вікно. Вже повертався до Віоли. І враз став сповзати на підлогу, чіпляючись руками за підвіконня. Між бровами у нього червоніла малесенька червона цяточка. Якусь мить Віола оторопіло дивилася. Тоді вхопила зі столу диктофон і перепустку, вирвала аркуш із записника слідчого і кинулася до дверей. Перестрибуючи через кілька сходинок, кулею злетіла з другого поверху.
Коли віддавала перепустку черговому, навпроти відчинилися двері приймальні. Двоє чоловіків вийшли звідти і продовжили розмову в коридорі.
— Ми зробимо все можливе…
— Я в боргу не залишуся, пане підполковнику.
Віола, що вже минала чергового, наче до підлоги приросла. Вона могла дати руку на відсіч, що це голос Праскіна. Але ж Праскін… Його ж уже… немає… Вона оглянулася. І земля під ногами почала розверзатися. За кілька кроків від неї справді стояв Праскін. Живий і неушкоджений. І навіть ніскілечки не схудлий. Він догідливо кивав (таким вона його ще не бачила) і розкланювався, наче збирався зробити кніксен.
— Дівчино, що з вами? Вам погано? Я зараз викличу лікаря.
Вона махнула рукою черговому, мовляв, усе нормально, і вийшла на вулицю. Опинившись на подвір’ї, кинулася до тролейбуса, ящіркою просковзнула між дверима, що вже зачинялися, проїхала одну зупинку, вистрибнула, пересіла на маршрутку, через два квартали — на іншу. Вийшла на безлюдній околиці міста, протилежній від тієї, на якій жила. Перебігла трасу і пішла польовою стежкою у напрямку приміського села.
Старий ворон повільно розплющив ліве око. Правого у нього не було вже років десять. Це не заважало йому залишатися вожаком зграї аж до цьогорічної зими. Від водохрещенських морозів життя його пішло не так. Січень видався особливо холодним і голодним. І ворон втратив свою трьохсотлітню обережність. Вгледівши, як двоногий жбурнув чотириногому кістку, що нестерпно пахла м’ясом, він блискавично злетів з осокора на подвір’я і схопив її. Перед самісінькою роззявленою пащею пса. Ворон тоді вийшов переможцем із кривавого поєдинку. Та роздерте аж до жовтого сухожилля крило заживало довго. Він уже не міг літати так далеко і довго, як раніш. І зграя покинула його.
Цього ранку ворон сидів самотньо на сухому вершечку такого ж старого, як сам, дуба, прислухався до шарудіння поля і думав про те, як переживе наступну зиму. Раптом його єдине око вгледіло якусь дивну істоту. Вона лежала посеред дозріваючого жита, скрутившись клубком, як лисиця. Але це була не лисиця. Людина. Жінка. Старий ворон знав, що двоногі — найхитріші істоти на землі. До них не можна наближатися, їх не можна підпускати до себе. Але він ще ніколи не бачив, щоб людина отак от лежала посеред зарошеного житнього поля. Спить вона чи… Йому було цікаво. В ньому прокинувся давній азарт. Він тричі пролетів над людиною і приземлився. Принюхався. Нюх не передав його мозку сподіваної інформації. Але ворон подумав, що не варто дуже покладатися на притуплений за три століття нюх. Він став колами ходити навколо людини. Зробить одне коло, каркне біля чорнявої голови, подивиться, чи не ворухнулася вона, і робить наступне.
Віола спала. І водночас розуміла, що бачить не сон. Вона лежить у центрі білого кола. Це велетенський екран, розташований по всьому периметру неба, над горизонтом. На ньому один за одним, зліва направо, спалахують кінокадри. Вона все це вже бачила. Але не може заплющити очей. Хтось вперто повертає її по колу, за годинниковою стрілкою, клацає невидимою кнопкою і перемикає картинки. І вона дивиться, дивиться, дивиться…
Кар-р-р-р…
— Хто ходив колядувати? Вийдіть і станьте перед класом! І не думайте приховати. У мене є список. У ньому — всі!