Голос у Ріо — наче крига. Здається, він ось-ось трісне. Біля дошки вишикувалася шеренга колядників. У центрі — Андрій. У білій сорочечці і чорному святковому костюмі — Різдвяні свята ще не закінчилися. Віола підводиться, підходить до штрафної шеренги і стає поруч з Андрієм. Він усміхається до неї. Ріо полотніє. Припадаючи на праву ногу, підбігає до Віоли, бере її за плечі і силоміць садить за парту. Але Віола знову встає і йде до однокласників, до Андрія. Ріо хапає її за коси і повертає на місце, притискає руками до парти.
— Пар-р-ршивка! — шипить Ріо. — Ти ж не ходила з цими затурканими набожниками, ти весь той вечір вдома просиділа. Я сама за тобою пильнувала. Це ти мені назло. Зганьбити мене хочеш? Хочеш, щоб мене з роботи звільнили?! Ну зачекай. Вдома я з тобою не так поговор-р-рю…
Ріна Олександрівна… Рі.О. Ріо… Ріо-де-Жабейро… Кривенька качечка… Директорка школи… Бабуся…
Кар-р-р-р…
Ляпас у мами важкий. Але Віола плаче не через біль. Вона не розуміє, чим завинила. Мама, як завжди, напідпитку, намагається пояснити:
— Ти думаєш, мені того шматка сала чи яблук шкода? Мене бісить, що ти така дурепа. Повірила якимось зайдам, ніби вони погорільці. А вони — не погорільці, а по горілці. Ха-ха-ха… Не вір нікому. Не вір ніколи! Не вір нізащо. Чуєш? Не вір-р-р!..
Кар-р-р-р…
— П’яниця, п’яниця, пропила штани та й чваниться…
Хлопчаки кидають в маму грудками землі. Одна з них влучає їй у груди. Мама підводить голову і повертається до переслідувачів. Очі не каламутні, як зазвичай після випивки. Вони — як дві криваві ранки, як дві пекучі жаринки. Хлопці вклякають на місці, тоді злякано задкують і біжать з пагорба. Мама заходить у дім. Падає на ліжко і кричить, кричить, кричить…
Кар-р-р-р…
— Ти що ховаєш під ковдрою? Цуценя? А хіба ти не знаєш, що я заборонив приносити в інтернат псів, котів, черепах, голубів і всіляку іншу бродячу фауну? Через тебе і під час канікулів спокою немає. Як ти мені набридла! Зар-р-раза…
Кар-р-р-р…
— Ти будеш доброю дівчинкою, правда ж? Зі мною треба бути добренькою і слухняною. Щитай, тобі пощастило, що до мене потрапила. Це, канєшно, не супермаркет, але все-таки магазин. А будеш благодарною, то я тебе в більший переведу. Але яка різниця — великий, малий? Аби ковбаса була і до ковбаси… Ха-ха… Будь доброю дівчинкою, поняла?
Обличчя Праскіна розпливається в усмішці. Очі стають все вужчими і вужчими, поки не зникають зовсім. І голова зникає. Тепер на плечах у Праскіна — велика кругла головка голландського сиру в червоній оболонці.
— Давай, давай, Віоло! Треба, щоб з шиком, щоб все тіп-топ. Неси баличок, неси коньячок. Ох ти ж моя булочка! Вирахуємо з продавців, які не зловили злодіїв-покупців, спишемо на мишей, на щуриків… У нас же їх мільйони… Хі-хі-хі… Вчись, моя булочко, жити. Це тобі не тєхнікум… Це життя.
На червоній оболонці сиру знову з’являються масні очі Праскіна. Тепер вони круглі й глибокі — як буравчики. Сир перетворюється на голову велетенського тлустого щура.
— А хіба я тобі вчора казав накривати стіл тим, за що не заплачено? От тепер і заплатиш сама. До копійочки! Ну й що, що це мої люди? Ну й що, що так було завжди? Ну й що, що в тебе немає грошей? Плати, шльондро. Бо й тебе щурам згодую. Про тебе ж і питати ніхто не буде. Кому ти потрібна, злидото бездомна? Ти б мене пристрелила? Ха-ха-ха… Це я можу зробити так, що хлопці зі зброєю поведуть тебе туди, де Макар телят не пас. Я все можу зробити. Все! А ти не зробиш нічого. Бо ти — ніхто.
Ти ніхто… Ти ніхто… Ти ніхто… Тиніхто…
Кар-р-р-р…
Четвер. Напередодні тієї самої п’ятниці. Тієї самої… Небо розпанахують блискавки. Дощ періщить такий, що й парасоля не рятує. Але Віола не може чекати, поки гроза минеться. Вона вже й так затрималася, а там же Босик. Шифонова спідничка-максі змокла до колін. Віола зупиняється на ґанку, щоб викрутити її. Хтось налітає ззаду і хапає в цупкі обійми. Від нападника несе спиртним. Ну звичайно ж, знов Тертка, мало не двометровий телепень з подзьобаним рябим обличчям, син господині цього маленького будиночка на околиці міста, в якої Віола винаймає кімнатку. Два місяці тому він повернувся з колонії, і з того часу Віола не мала жодного спокійного вечора. Ну все, завтра ж вона піде з цієї квартири. Завтра ж, із самого ранку! За дверима голосно гавкає Босик. Його гавкіт ніби додає Віолі сили. Вона відштовхує Тертку так, що той летить сторчака з напівтрухлявих східців ганку.