— Ну, амбець твоїй шавці, — хрипить він навздогін.
Віола тільки встигає зачинити двері, як вони відлітають вбік. Тертка вривається в кімнату, хапає Босика і вдаряє ним об одвірок. Віола, не тямлячись, кидається до цуценяти, але розуміє, що йому вже нічим не зарадити. Вистрибує через вікно. Біжить садом і чує, як Тертка дихає їй у потилицю. Потилиця враз нестерпно заболіла. Віолі на якусь мить здалося, що з розверзнутого неба в неї вдарила блискавка. Голову огортає гарячий туман. Хоч би не впасти… Хоч би не впасти… Але і втекти вже неможливо. Вона різко повертається. Тертка також зупинився. Дивиться якось дивно, перелякано і наче мимо Віоли. Ніби у неї за плечима хтось стоїть. Хтось, кого навіть цей рецидивіст злякався. Віола спостерігає, як по закляклому обличчю Тертки стікають дощові струмені, як він падає на землю, хапаючись за кущі смородини. На мокру сіру футболку Тертки ніби червона ягода смородини впала. Віола не пам’ятає, скільки так стоїть. За кущами, за тином, до якого прилягає дорога, заревів, набираючи швидкість, автомобіль. Наче срібляста тінь майнула між мокрим зеленим листям. Зрештою, вона повертається, щоб подякувати тому, хто врятував її від Тертки. Але в мокрому саду нікого. Ніби хтось, невидимий, розчинився у дощі.
Кар-р-р-р…
Клац… Мама. Бліда і нерухома, зі свічкою у воскових руках… Клац… Тертка з червоною смородинкою на грудях… Клац… Праскін… Капітан Бонд… Клац… Мама… Тертка… Праскін… Капітан…
Кар-р-р-р…
Ворон завершив сьоме коло, переконався, що людина не ворушиться, і нарешті насмілився підійти. З розгону дзьобнув білу латочку шкіри на нозі — між джинсами і кросівкою. Віола скрикнула і прокинулася. Озирнулася, ніби шукала очима того, хто невідступно йде за нею. Чому? Щоб врятувати? Чи щоб загнати у заздалегідь приготовлену пастку? Але навколо тільки шаруділо жито. Вона побачила ворона. Так от хто своїм карканнням перемикав кадри її сну! Сердито глянула на птаха. І він зрозумів, що наступної зими вже не побачить. Поки змовкало перелякане серце, ще встиг подумати: «Ну як же, як же я, такий мудрий і досвідчений, міг так помилитися?»
Віола підвелася. З огидою відштовхнула ногою ворона і пішла до переліску. Йти залишалося недовго. Десь там, за цими деревами, село. А в ньому дім, у якому вона не була вже десять років — рівно половину свого життя. Вона не любила той дім. Але тепер її тягло до нього так, як тягне зацькованого мисливцями звіра до його лігва.
Віола не зразу впізнала вулицю, на якій пройшли перші десять років її життя. Але будинок на ній вгледіла зразу. Сіра похмура кам’яна споруда з облупленими каріатидами над вікнами і химерними балкончиками аж під самісіньким дахом стояла трохи осторонь від дороги, на пагорбку. Здавалося, вона з деякою погордою височіє над дерев’яними хатами і новими цегляними будинками. Зрештою, навіть найстаріша хата на вулиці не могла дорівнятися віком до неї. Коли пан Войницький, ще в середині дев’ятнадцятого століття, збудував свою кам’яницю, навколо буяв ліс, підперезаний тонкою дугою річки. Аж за річкою було село. Згодом воно перекочувало через русло і підійшло впритул до пагорба, оточило з усіх боків дім з химерами.
За переказами, спочатку маєток більшу частину року стояв пусткою, під наглядом двох слуг. Пан любив бувати тут лише влітку та ранньої осені. А коли овдовів і остаточно пустив за вітром маєтності у місті, змушений був перебратися сюди назовсім. Коли не стало й пана, у домі якийсь час жив його далекий родич. А Віолиній прапрапрабабусі Уляні цей будинок дістався після жовтневого перевороту 1917 року. Як любила повторювати Ріо, «за особливі заслуги в боротьбі проти гноблення трудового народу».
Віола не любила цей дім. І свою Ріо не любила. Цікаво, якою та стала за десять років? Зупинилася перед ворітьми.
— Ой, це ти? Як то тебе?.. Здається, Олена… Чи Олька… Ну, внучка Кушнірихи… — Маленька сива жіночка наче з-під землі виросла і аж руками об поли вдарила. Чи то дивувалася зустрічі, чи сердилася на свою діряву пам’ять. — А їй’бо ти. Запізнилася, бідолашна. Якраз дев’ять днів, як поховали твою бабу. Боліла крепко в останній рік. Та вона ніколи здоров’я доброго не мала. Але скрипливе дерево довго живе. Оце б на Спаса їй вісімдесят вісім сповнилося. Як вмерла, то сусіди хотіли дати тобі знати, та не знали, де шукати. А де ти живеш?
— Проти неба на землі. Звідси не видно.
Віола не хотіла розмовляти і не знала, як відкараскатися від назоли, якої зовсім не пам’ятала.