Тетяна Кирик
КОХАТИ АБО ПОМСТИТИСЯ
Глава перша
У КИЄВІ
Вона збирала речі та плакала. Як так сталося, що в одну мить від неї всі відвернулися. Її залишили друзі, рідний брат, та навіть Бог. До якого вона кожну ніч так молилася, довго та відверто. А тепер вона нічого не відчувала, коли вимовляла до нього свої молитви. І не бачила, що він відповідає на них. Відколи вона так захворіла, то їй здавалося, що Він від неї відвернувся. З причини своїх хворих суглобів, які впали на неї так зненацька, вона втратила роботу та й так нічого не знайшла. Коли вона була в лікарні, то її мало хто відвікував з її церкви, люди наче повідверталися від неї. Такого вона не від кого не очікувала. Потім зрозуміла причину такого становища. Гроші. Хто не дає десятину, той не цікавий. А де їй взяти гроші на ту десятину? Вона втратила роботу та їй здалося, що і прихильність бога вона теж втратила. А де в маленькому місті що й знайдеш? А їхати в велике, щоб прибиратися чи доглядати чиїх дітей вже не було не сил, ні грошей. Тільки батько підтримував її, батько-пенсіонер, який мовчки давав гроші на ліки, на лікарні, на лікарів. А тепер все — батько помер. Її охопив таких страх перед майбутнім. І коли вона питала пастора своєї церкви, куди ще ходили її батьки, та привчили її з дитинства, то чула тільки, що Бог обов'язково допоможе, тільки треба мати сильну віру, та платити десятину, як доказ своєї довіри та вдячності. Та з чого ж мені її платити? А на що мені тепер жити? А у відповідь: «Більше віри. Де твоя віра?». А від лікарів вона тільки й чула, що треба добре лікуватися, купляти дорогі ліки, й тоді одужаєш. А на що мені безробітній їх купляти, за які гроші? — А це ваші проблеми. Інвалідність ми вам оформити не можемо, бо немає на це ніяких підстав. І так все по колу. Роботи нема, грошей нема, здоров'я нема. А тут ще й брат на неї став дивитися косо. Чим будеш за квартиру платити, не можеш — геть звідси. Вона бачила звідки той вітер дме. Її невістка Олена, немов та зміючка Оленка, шепотіла своєму чоловікові: «Що вона тут робить? Хай їде та шукає роботу у велике місто. Чого нам її ще тримати, в нас маленька донечка, її треба годувати та вчити, а не твою дорослу сестру. Не яка вона не хвора. То вона все собі надумала, щоб сидіти в батька на шиї та не працювати». Останні її слова так й бриніли в Таїсиних вухах: «Ти хто! Ти тут не хто! Їдь та шукай собі заробіток! А в нас ще донька. Тебе тільки ще не вистачало на нашій шиї!».
Збираючи речи, Тася тихо плакала. «Але от як мені тепер жити?» — вона пожалілася своїх останній подрузі. Та як раз зателефонувала їй по мобільному телефону. «І що ти будеш робити?» — спитала подруга.
– Їду звідси.
— Куди?
— Не знаю. До Києва мабуть. А куди ще?
— Що ти там будеш робити? Ти вже робила прибиральницею. Чим все закінчилося? Новою лікарнею.
— А що ти мені порадиш?
— Та я й сама не знаю. А як же наша церква?
— Не задавай мені такі складні питання. Поїду, а там побачу.
— А жити ти де в Києві будеш? Там в тебе нікого немає, та і я нікого там не знаю. А ти вже казала нашому пастиреві? Що він відповів? Може він кого у Києві порадить?
— Та нічого я нікому ще не казала. Ця ідея з'явилася так раптово. Та навіть, якщо він когось і порадить, то де взяти гроші.
— Га, та ти ще й без грошей їдеш?
— Ти ж знаєш, що в мене вже від відкладеного нічого не залишилося.
– І я тобі не позичу. В мене теж обмаль.
— Ось й поговорили.
Тася поклала слухавку та заридала ще гірше: «Що я роблю? Навіщо?»
На останні гроші вона купила на вокзалі квіток до Києва. «Де я там ночувати буду?» — міркувала вона сама собі, — «Нічого, приїду, в день погуляю по місту, подивлюся гарні місця. Зроблю сама собі таку екскурсію по Києву. Буду дивитися вітрини, може ще й роботу знайду? А що далі, подивимось. Може вдень з кимось познайомлюсь». Так вона їхала и сама себе заспокоювала.
Як задумала, так і зробила. Приїхала десь о восьмій годині. Блукала містом, де тільки не блукала. І біля Печерської Лаври була, і по центру гуляла, дійшла і до Майдану. Блукала по Хрещатику, і навіть до Дніпра добралася. Вечір наступив так несподівано, так швидко. «От приїхала я взимку — пожалілася вона сама собі — розуму мабуть у мене не було?». Ноги до вечора вже гули, холод вже прокрався під самісіньку шубу. Почало боліти горло. Вона майже нічого не їла за день. Двічі купувала гарячий чай з пиріжком в київській перепічці. «Дешевий та смачний.», — помітила вона собі про пиріжок. Треба знову йти на вокзал, там переночую. Але зайти у вокзальні зали очікування вона не змогла. Не пустили, тільки, якщо є квіток на потяг. «А якщо мені ранкова електричка потрібна?» — спитала вона так навмання. «То ваші проблеми. Чекайте на вулиці.» — відповіли їй. «От я тепер як безхатько якесь!» — сумно подумала Таїсія. Вона із смутком притулилася десь у кутку біля вокзалу і стоячи так без всяких думок раптом почула: «Дві тисячі на час. Підеш зі мною?». Таїсія прийшла до тями. «Що? Що ви хотіли?» — озираючись до того, хто її тільки що запитав, спитала вона. «А ти дурна не зрозуміла?» — була відповідь. «Хто ви такий? Чого вам треба?» — знову пролепотіла вона. «Чого, чого! Любові! Великої, та нескінченної!» — з усмішкою відповів чолов'яга. «За дві тисячі гривень?» — якось ще недовірливо спитала дівчина. «Чи дурна, чи хвора?» — якось він насупився на неї. За кого ви мене маєте? — раптом оговталася Таїсія. «За кого? За цю. За хвойду вокзальну», — була відповідь. «Я не хвойда. Я не проститутка!» — закричала дівчина.