– Я досі думаю, що все це сон, мара. Цього не могло відбутися в реальності.
Жінка повільно опустила долоні, оголяючи погляд, від якого хотілося бігти.
– Юля була моїм життям, я… Я не знаю, як… Як жити тепер? А ви? – Її шепіт різав на рівні смужки, а потім скручував їх у знаки питання. – Ви знаєте???
Майор з переляку впустив папірці на підлогу й метушливо почав їх збирати. Листки плутались і знову, і знову випадали з рук. Анатолій видихнув:
– Поки що знаю.
– Поки що?
– Так. Я живу, щоб убити.
Майор відірвався й ошаліло замахав руками:
– Спокійніше, а то ми тут до такого договоримося.
Однак жінка навіть не кліпнула, продовжуючи дивитися кудись глибоко, так глибоко, що, здавалось, торкалась відкритого серця рукою.
– І ви сподіваєтесь, що після стане легше?
Конвалії на стінах задзвеніли: «Легше-легше-легше».
– А що буде після – мені все одно.
Слідчий нарешті зібрав документи й охайно виклав їх перед господинею.
– Будемо вважати, що ніяких погроз я не чув, – він ще раз подивився на Анатолія. – Якби кожного вбивцю вбивали, серед нас не лишилося б живих.
Жінка в чорному здригнулась і подивилась на майора – уважно, фіксуючи кожну деталь, немов бачила вперше. Анатолію чомусь стало зимно. Він повільно підійшов до вікна, крізь відчинену квартирку якого заповзало літо – з усіма своїми жахами та спекою. Він розумів, але вдихаючи просмажене повітря, міг думати тільки про одне: його доня не дихає, не посміхається і не живе через Звіра, Звіра, а не людину. Господиня озирнулась довкола, а потім повільно присіла поруч з майором. Довгі пальці гортали папери, а ті шурхотіли – неначе співали за упокій.
– Я підпишу все, Петре Васильовичу. Покажіть де.
Слідчий витер спітніле чоло і якось винувато тикав ручкою у бланки. Анатолій безсило стискав кулаки, коли раптом спитав, навіть не усвідомлюючи, навіщо це йому:
– А можна подивитися… якою була ваша дівчинка?
Довгі пальці завмерли.
– По… дивіться… Останнє фото стоїть у її кімнаті. Тільки…
Жінка розгублено шукала очі слідчого, або впевнитись, що не нашкодить. Той мовчки кивнув, й господиня обережно відчинила двері дитячої. Чоловіки зробили крок й остовпіли від захвату. Здавалось, що метелики зі всього світу злетілися до однієї кімнати, наповнивши її живою присутністю дива. Вони були тут скрізь: на стелі, стінах, меблях, гардинах, навіть люстра над головою була одним великим сяючим метеликом, малюнки, фото, муляжі, метелики з паперу, тканин, сухого листу, дроту й павутиння, великі, малі, прозорі, червоні, сині, золоті, у крапинку і смужку – вони дивились звідусіль й незримо тріпотіли крилами, від чого кімната здавалась рухомою і живою. Господиня, помітивши видовжені чоловічі обличчя, заспокоїла:
– Вам не ввижається, це кімната-метелик. Ми її так з дочкою називали.
Майор зворушено присвиснув і нарешті вичавив із себе:
– Дивовижно.
Жінка посміхнулась:
– Метелики справді дивовижні створіння. Юля знала про них усе. Мріяла потрапити до Південної Америки, аби побачити на власні очі політ тропічних морфид. Вона часто повторювала, що бразильські індіанці називають їх «шматочками неба, що впали на землю». Красиво. Правда? Це ніби небо живе, бо воно тріпочеться у тебе над головою. Хоча, хоча метелики скрізь, є навіть полярні, щоправда, вони не такі яскраві, скоріш навпаки – прозоро-сріблясті, неначе крижинки.
Анатолій підійшов до письмового столу й обережно взяв до рук фото з точно такою ж чорною стрічкою, як і те, що стояло в його будинку. На мить йому навіть здалося, що на ньому Оксанка, просто ця чужа дівчинка була настільки на неї схожа. Світловолоса, блакитноока, з посмішкою, в якій віддзеркалюється увесь світ, щоправда, кращий світ, світліший, отой, де небо тріпочеться над головою.
– Красуня.
Антоніна мовчки кивнула й упіймала сльозу. Майор нервово переступав з ноги на ногу.
– Красуня. Знаєте, я вже раз її втрачала – давно, ще у пологовому будинку. Ніхто не давав шансів на життя, зітхали, мовляв, медицина не всесильна. Пам’ятаю, як я плакала, – жінка здригнулась, – навіть не плакала, а сходила слізьми, неначе кров’ю. Жити не хотілось – така пустка десь отут, всередині. Аж раптом у відчинене вікно влетів метелик, червоний такий, з чорними цяточками. Господи! Як же його Юля називала? Кропивниця? Не згадаю. Він довго кружляв кімнатою, а потім раптово опустився на мокру від сліз руку і злякано склав крила – немов зневірився, що знайде вихід. Вихід! Я так прагнула його тоді знайти, за нього віддала б усе на світі, навіть власну душу, хоча… Метелик і є відображення душі, принаймні про це йдеться у культурах різних народів. Знаєте, про себе я Юлю тільки так і називала – «мій метелик».