Але ж тисячі живуть за звичкою і чомусь називають це щастям? І він так жив і був переконаний у тому, що щасливий. Цілував дружину у ніс, бажаючи їй добраніч, у щоку – йдучи на роботу, а в чоло – коли повертався. Його давно не збуджував запах її волосся, власне, сам її запах був настільки звичним, що вже видавався рідним. А з рідними не займаються коханням, з ними просто живуть. Вони були разом тринадцять років, й обоє не вірили у нещасливі числа. То що сталося? Що?
Чоловік підійшов до озера, залишивши позаду силуети вартових. Тихо. Так тихо, що чути, як ніч втомлено дихає, не в силі втримати усі згаслі зірки на долонях. Анатолій нахилився до води й зрозумів, що зірки зникли – всі до одної, значить, скоро світанок. Новий день, як і нова жінка, – хвилюючий та невідомий, ні, напевно, тому і хвилюючий, що невідомий. Рената була саме такою. Так-так. Нерозгадана таємниця. І вже з першого погляду на неї, отам, на порозі свого робочого кабінету, Анатолій нутрощами відчув, що це – його Жінка. Власник будівельної організації й секретарка. Смішно навіть… й банально, все одно, що в анекдоті.
Присів, торкнувся води. Це ж треба. Він так довго йшов до свого бізнесу, вперто, наполегливо, не шкодуючи себе, з щирою впевненістю, що робить це заради них, своїх дівчаток (бо для кого ж ще?), й раптом ця прірва, солодка-солодка й безмежно нова. Божевілля? Схоже. Неначе зірвався з шаленої висоти й летиш без натяку на бодай якусь страховку, а під тобою розповзається сірою плямою земля. І що можна змінити? Що проконтролювати? Нічогісінько. Ось так і він втратив контроль. Щоранку зачиняв двері свого колишнього життя й мчав на роботу, немов навіжений, аби знову, знову і знову пізнавати її, вбирати, пити, дихати, жити, так-так, жити із жінкою, солодкою на смак. Ось це щастя!
А Іра… Що Іра? Він вже не замислювався над тим, що відчувала вона. Не до того. Тим паче, законна дружина за тринадцять років шлюбу також встигла прочитати його до останньої карлючки і недбало кинутих шкарпеток у кутку. То невже втрачати такого боляче? Та й не втратила вона. Хіба втратила? Він же все одно продовжував бути батьком її дитини, значить, був. Навіщо ж крадькома вити у подушку й пити отой капосний зелений чай?
Вода лизнула пальці й ніжно задзвеніла в темряві:
– Крап. Крап. Крап.
Чоловік умився, широко зачерпнувши ніч руками. А може, якщо постаратись, то щось таки вирине з пам’яті? Не можуть же люди так просто викреслювати один одного зі свого життя? Раз – і відрізано, назавжди. Чи можуть?
Згадались чорні тіні під очима, міцно зціплені вуста і якісь лякливі рухи, а ще… Ще Ірина після розлучення жодного разу не подивилась йому в очі, завжди ховаючи погляд повз, неначе боялася настромитися на гостре лезо. Чудна. Він же всього-на-всього колишній чоловік. Розмови. Їхні розмови звузились до кількох слів, та й ті можна було записувати на диктофон і вмикати у потрібний момент – помилитись навряд чи вдалося б:
– Привіт.
– Привіт.
– Оксанка зібралась?
– Так, тільки гуляйте не допізна, краще хай ночує вдома.
– Добре.
– Раптом що, дзвони.
– Домовились. Бувай.
Бувай. Бувай. Бувай. Ірина стала для нього отим «бувай», і вимовляв його він просто, без надриву або, тим паче, болю. А що говорила вона – вже не його справа. Що відчувала? Те нині знав хіба що чай, зелений чай. Озеро мовчало і вбирало в себе думки. Воно це вміло, бо воно – вода.
Коли Анатолій нарешті переступив поріг свого будинку, за спиною прокидалось сонце. Його ще не було помітно, однак обрій ось-ось мав розродитись і виштовхнути вогняного монстра. Рената лежала на ліжку з міцно заплющеними очима, переконуючи себе у тому, що спить. Він ліг поруч, аби послухати її дихання. Ні, не спить. А чи спала? Жінка нарешті втомилась гратись у сплячу царівну і пронизливо подивилась крізь вії.
– Ти чому вдома не ночував?
Анатолій заховав обличчя у хвилях її волосся.
– Не ображайся. Мені потрібно було побути на самоті.
– Ти живеш не в однокімнатній квартирі. Забув? Тут вистачає місця, аби гризти себе без зайвих свідків. Де ти був?
– Пройшовся. Вночі легше дихається.
– Зрозуміло, – жінка різко піднялась, забравши його прихисток з собою, а потім недбало зв’язала у вузол. – Коли ж ти нарешті отямишся? Я не хочу жити з тобою таким. Чуєш? Втомилася.
У вікно зазирнув вогняний монстр й сповістив про ще один день літнього пекла. Очевидно, монстри не втомлюються. На кухні запахло кавою та колишнім життям, коли раптом до кімнати зазирнула солодка жінка, здивовано звела брови й труснула пакунком зеленого чаю.