– Та це я до слова. Бачу, вам без остраху можна дозволити зустріч з сестрою. Анатолію Миколайовичу, проведіть, будь ласка, гостю, а потім зайдіть до мене на хвилинку.
Коли чоловік зайшов до кабінету лікаря, той задоволено потирав долоні.
– Я вас слухаю…
Володимир Іванович здивовано підняв очі, а потім, згадавши, махнув рукою:
– Та то я так… Вибачте, просто їх необхідно залишити наодинці. Розумієте?
Анатолій опустився на запропонований стілець і зітхнув.
– Не знаю… Гадаєте, допоможе?
– Ну одразу, навряд, але… Пані Валентина справила враження надійної людини. Кілька таких побачень, і контакт, думаю, буде встановлено. До речі, є якісь новини? Що слідчі говорять?
– Нічого. Шукають.
– Ясно, але так просто вбивцю не знайти. Зараз він затаївся, спостерігаючи за панікою жителів. Ви помітили, що коїться в місті? Це схоже на тотальну параною: маніяк ввижається в кожному стрічному. Та де там! Навіть серед знайомих, друзів, близьких. Ми перестаємо довіряти, а власних дітей залякуємо до напівсмерті. А він… він вбирає ці емоції, акумулює і чекає, доки не пройде перша хвиля страху, щоб потім… Його необхідно зупинити вчасно.
Анатолій зчепив пальці у твердий вузол, відчуваючи, як під шкірою закипає кров.
– А який він, убивця?
Очі за скельцями окулярів закліпали:
– Найстрашніше, що ним може виявитись будь-хто з нас. Зазвичай виглядають такі особистості, принаймні ззовні, цілком звичайно, навіть пристойно. Їх не впізнаєш в обличчя. Бачте, причини психічних відхилень ховаються значно глибше, так глибоко, що власники самі до кінця про них не здогадуються.
– Причини? Хіба у такого звірства можуть бути причини?
– А ви як думали? Всіма нами керують мотиви. Одні ми усвідомлюємо, навіть намагаємося керувати, а інші, інші знаходяться за… власне, вам це навряд чи допоможе заспокоїти біль. До речі, стосовно спокою, я думаю, що для першої зустрічі досить. Давайте навідаємо сестер.
У лікарняній палаті спека лякливо тулилась в кутку, загнана туди зброєю, котра безпрограшно діяла навіть на неї, хоча спека також жіночого роду. Анатолій вражено закляк на порозі, побачивши, як міцно Ірина стискала руку сестри, а у тієї одна за одною котилися сльози й рвучко падали на сплетіння жіночих долонь.
– Господи!
Володимир Іванович зупинив:
– Не лякайтесь. Все добре, сльози у нашому випадку – теж терапія. Було б добре, якби ваша дружина… колишня, теж змогла виплакатися.
Валентина озирнулась на голоси й ожила:
– Володимире Івановичу, а ви б не могли відпустити Іру з нами? Мені чомусь здається, що ці стіни… словом, їй потрібна прогулянка, невеличка, будь ласка.
Лікар розгублено озирнувся:
– Навіть не знаю. Розумієте, правила, режим – словом, це складно. До того ж, я не можу бути присутнім, аби у разі необхідності допомогти, – нагальні справи.
Однак Валя вперто відмовлялась поступитись:
– Я також медик за освітою. Не зовсім ваш профіль, однак гадаю, що зможу тримати ситуацію під контролем. Будь ласка, я не бачила сестру майже два роки, а тут… Дозвольте, під нашу відповідальність.
– Володимире Івановичу, я підтримую Валентину. Ірині необхідне свіже повітря, знаю, прогулянки тут є, однак самі ж розумієте, що це не зовсім те. Дозвольте?
Під подвійним натиском лікар таки погодився, щоправда, залишивши номер мобільного телефону й дозу заспокійливого про всяк випадок.
– Ви точно зможете ввести препарат у разі необхідності?
Валя кивала головою, вдячно стискаючи ампулу в долоні.
– Ви жартуєте. У мене десять років медичного досвіду, включно із закордоном. Будьте певні, впораюсь.
– Сподіваюсь. Хоча у нас тут не в’язниця, звичайно, однак я все одно ризикую. Давайте години зо дві назад.
Анатолій щиро потис руку.
– Домовились.
Вже у машині зависло питання: «Куди?» Ірина байдуже дивилась на зміну картинок за вікном і продовжувала мовчати. Валя нервово кусала губи й боялася випустити долоню сестри зі своїх рук, немов та могла розійтись у повітрі, що примара.
– Валюшо, куди?
– Не знаю. Не вести ж її до квартири, все ж таки прогулянка. Та що ти від мене хочеш? Я місто ледь впізнаю. Ви все будуєте, перебудовуєте, добудовуєте. От куди?
Через кілька хвилин автомобіль зупинився біля центрального входу до парку. Валентина злякано визирнула з вікна.
– Ти… Ти що? Спровокувати її хочеш?
Анатолій дістав із кишені цигарку, підпалив, набрав повні легені отрути й полегшено випустив. Треба буде кинути, але це пізніше, після, а зараз думки вивільнялись разом із кільцями тютюнового диму, та полегшення чомусь не приходить. Дивно. Він не знав, навіщо привіз колишню сюди, більше того – боявся панічно. Це чимось нагадувало гру, так-так, російську рулетку, де у стволі застрягла чи смерть, чи життя, третього не дано, хоча… Все залежить від того, куди цілитись. Що ж, їхня мішень – серце, ставка – повноцінне життя. Тільки от чи буде воно колись повноцінним?