– Кумасю, ти ж хотіла на свіже повітря. Будь ласка…
Валя озиралась, немов її примушували пройтись мінним полем босоніж.
– Ми збожеволіли.
Анатолій зітхнув, спостерігаючи, як у хмарах диму та думок вмирало полудневе сонце. Ні Анатолій, ні Валентина одразу не помітили змін, що відбулися з Іриною. Це було схоже на стан безнадійного хворого, якого раптово виводить із коми випадковий дотик чужої руки. Найпершим оновився погляд: неначе всередині увімкнувся прожектор – настільки потужний, що світло від нього збивало з ніг і вело одночасно. Хоча… світла не бачили інші, як не бачать сонця сліпі. Проте це ж не означає, що його нема зовсім? Жінка обережно відкрила автомобільні дверцята і повільно пішла на нього.
– Іро! Господи! Куди ж це вона?
Анатолій швидким рухом увімкнув сигналізацію і вже за кілька кроків наздогнав колишню, порівнявся, однак жінка навіть не повела оком. Просвітлене обличчя зосереджено йшло на світло, а те вистрибувало вдалині мерехтливим маревом, кликало і вело, вело, вело. Валентина злякано вхопила чоловічу долоню:
– Але ж там… там…
Анатолій вилаявся, відчуваючи, як хвилини розгублено шикуються в один ряд – і ні кінця йому, ні початку. Час застиг, а може, навпаки – він застиг у часі, оскільки зупинити Ірину так і не встиг. Десь у п’ятах калатало налякане серце.
– Тільки б вона… витримала…
Валентина якось зовсім по-дитячому закрила очі долонями і ледь чутно прошепотіла:
– Назад шляху немає.
Полудневе сонце таки померло – втопилось, а озеро з мертвим сонцем на дні стало гірким.
– Доню, донечко, доцю.
Довгі жіночі пальці пірнали у воду, неначе прагнули впіймати чи то сонце, чи… дитячу долоньку.
– Доню…
Позаду щось глухо пірнуло в траву. Анатолій обернувся й побачив бліде-бліде жіноче обличчя, довкола якого спека вила гнізда і мовчала. А що? Вона тут ні до чого – вибачайте. З двох боків одночасно бігли патрульні. Хтось кричав:
– Терміново «швидку»!
Хтось виловлював втоплене сонце.
Коли ж сивовусий дідусь таки дошкутильгав до клятого озера, спочатку хотів був вилаятись, але вже за мить шоковано закліпав очима. Біля води стояли дві матері, дві долі, дві біди, тільки туга у них була ОДНА – свіжа-свіжа, як земля на дитячих могилах.
Через кілька хвилин Валентина прийшла до тями, і перше, що побачила, – воскресле у небі сонце. Анатолій палив цигарки й натхненно витоптував у траві щось невидиме, а хтось зовсім поруч плакав.
– Іра…
– Тихше-тихше. З нею все гаразд.
Степан Олексійович розсудливо кивав головою:
– Це ж треба! Зустрілись. Неначе вищі сили привели їх сюди. Уперше бачили одна одну – й упізнали. Відчули чи що? Упізнати ж не могли. Бач, як плачуть. Нічого-нічого, після стане легше. То нехай плачуть.
Лікар розгублено постукував по циферблату годинника, а потім укотре протирав окуляри, немов завжди вірні діоптрії раптом зрадили, викрививши реальність настільки, що вона перестала бути такою. Навпроти, у кріслі, сиділа жінка – виплакана, вистраждана, однак цілком свідома.
– Ірино Петрівно, ви упевнені, що контролюєте свій стан? Подібне рідко трапляється, та ще й так раптово. Розумієте, зустріч із мамою тієї… іншої дівчинки… спровокувала надто різке покращення, легко не розрахувати… свої сили…
Жінка спокійно дивилась у ретельно протерті скельця і кивала:
– Зі мною все буде добре, лікарю. Дозволите повернутись додому?
– Але… Але навіщо такий поспіх? Пані Ірино, затримайтесь у нас на день-два, благаю. Це ж у ваших інтересах.
Довгі музичні пальці сплелися у вузол так міцно – не розчепити, хіба самі послаблять натиск.
– Я дуже хочу додому. Мені потрібно… стільки всього зробити. Я ж досі ще не попрощалась з дочкою… Розумієте? Мене не залишать саму, не хвилюйтесь.
Чоловік зітхнув і поспіхом махнув рукою, немов боявся, що вже у наступну хвилину здоровий глузд візьме гору. За дверима полегшено сплеснула у долоні Валя і розчулено кинулась обійматися.
– Я ж казала, казала, що вона повернеться!
Володимир Іванович схвильовано тупцював на ґанку, проводжаючи поглядом автомобіль зі зціленою пацієнткою, потім швидко повернувся до кабінету і зробив запис у своїх паперах: «Сьогодні життя перемогло – вкотре, однак без моєї допомоги. Дивно. Виявляється, що вся моя багаторічна робота, практика, дослідження – не менше і не більше, аніж спроба знайти, скажімо, тверду опору посеред океану. Так-так. І коли здається, що вже майже усе відкрито і пояснено, з-під товщі води раптово виринає питання: а опора та, власне, має також на чомусь триматися?»