Чоловік закрив блокнотик і ще раз подивився на вікна. Вітрил вже не було, вітер вщух, а може, задрімав у ланцюгах спекотного літа. Цікаво, а чи прориваються рани на серці? Та ще й так, аби воно продовжувало битися далі.
Повернувся додому глибоко вночі. Темрява і будинок злилися у щось єдине, химерне й мертве, неначе життя там не могло бути в принципі. Анатолій зіщулився і відкрив двері широко – наскільки зміг, запрошуючи у гості ледь не увесь світ, швидким кроком пройшовся кімнатами першого поверху, увімкнув у кожній світло й поспіхом піднявся нагору. У спальні було тихо, так тихо, що було чути саму тишу. Він обережно провів рукою по ліжку й злякався – пусте. Пішла? Отак просто пішла? Без запитань і відповідей, лишивши по собі темряву?
Відчуття самотності раптом затисло з усіх боків. Анатолію навіть здалося, що він стоїть сам-самісінький не просто посеред пустого будинку, а на всій земній кулі. Один. І так захотілось тепла – живого, дихаючого тепла, без якого наступний вдих просто неможливо зробити. У сусідній кімнаті почулися кроки, двері розчинились, і на світло вийшла солодка жінка, скуйовджена та нервова, однак вона була.
– Ти остаточно глузд втратив? Навіщо будинок догори дном перевертати? Ти ж у ньому не один, принаймні поки що. Я спатиму у кімнаті для гостей. Добраніч. І світло вимкни.
Рената безжально пірнула в темряву, залишаючи у повній самотності маленького наляканого хлопчика, котрий так раптово ожив у ньому. Тепла не дадуть, хіба що дозволять бути поруч. Анатолій вимкнув світло по всьому будинку й навшпиньки зайшов до кімнати для гостей, хвилину слухав, як рівно дихає у темряві солодка жінка, а потім обережно ліг поруч, щоб тепло від її дихання зігрівало обличчя. Так було спокійніше, страх слабшав і поволі зникав, а вже через кілька секунд минув зовсім.
Снився океан і дельфіни у ньому, вони вигулькували з прозорої глибини, іскрили на сонці спинами і знову пірнали у теплу-теплу воду. Десь на горизонті біліли вітрила, красиві-красиві, повні свіжого вітру.
– Тату!
– Таточку!
– Татку!
Голос линув звідусіль і неначе хотів попередити. Чи наздогнати? Наздогнати білі вітрила та іскристі спини дельфінів. Саме так виглядав її рай.
А вранці усі страхи пішли, а може, заснули. Вони ж також мають колись відпочивати? Анатолій лежав у пустому ліжку. З першого поверху долинали скрадливі кроки. Пахло кавою. Ще один ранок. Раптом стало шкода Ренату. Їй і справді тут самотньо. Солодка маленька жінка у величезному будинку – день за днем, доки він ганяється за привидами.
– Доброго ранку, люба.
Жіночі очі пірнули глибоко – намагається прочитати, немов свіжу газету.
– Доброго. Ти сьогодні знову тікаєш?
Прочитала між рядків.
– Мушу. Серденько, я хочу лишитись з тобою. Віриш? Просто… зараз не можу. Зрозумій. Як тільки все закінчиться, ми обов’язково залишимось удвох. Ти і я.
Жінка вигнула спину й потягнулася у сонячному промінні.
– А що має скінчитись? Я хочу жити зараз, а не потім. Я хочу… хочу поїхати звідси. Навіть не знаю куди, але якнайдалі. Ми ж планували медовий місяць. Пам’ятаєш?
Анатолію стало холодно і якось бридко. Медовий. Це літо ніколи не стане таким на смак – без Оксанки.
– Зараз не вийде. Вибач.
Рената міцно затиснула чашку з кавою і відвернулась. Що ж, навіть солодким жінкам час від часу потрібен мед, аби бути такими.
Сьогодні Анатолій довго стояв на ґанку й намагався зрозуміти, куди саме вирушити у пошуках Звіра. Спека радісно кружляла довкола, доводячи місто до стану німого крику. Здавалося, він знав про день загибелі дочки усе, й водночас – абсолютно нічого, оскільки убивця лишався на волі. Лише це мало бодай якийсь сенс. Власне, є лише одна людина, з котрою він ще не розмовляв. Горицвіт. Точно, потрібно їхати у «Хвилю». Рятівна назва – як на це літо.
Вже знайомий будинок виблискував на сонці вікнами, на сходах усміхався хлопчина, з яким вдалося поговорити минулого разу, і щось розповідав товаришу, коли бічним зором помітив гостя.
– Ви знову до нас? Добридень.
– Здрастуй. Віктор Федорович на роботі?
Юнак примружив очі на сонці й кивнув:
– Так. Але не стане розмовляти з приводу вбивств – дістали допити. Тренування проводити нема коли, а у нас скоро змагання. Так що вибачте.
Товариш додав:
– Замучили. Нехай слідчі розбираються. Це їхня справа.
Анатолій підійшов упритул.
– Це МОЯ справа. Пропустіть.