Анатолій понуро видихнув:
– Не варто. Ваше алібі мене поки що не цікавить. Невже абсолютно нічого не пам’ятаєте?
Чоловік втомлено опустився у крісло й гірко всміхнувся:
– Чому ж? Пам’ятаю. Спеку.
У сутінках чужих таємниць
Ось і все. Знову і знову вона. Спека задоволено посміхнулась і пішла обійматись із запиленим містом, спокійна тому, що її пам’ятають, так само, як таємниці – маленькі й великі, чужі та свої – все одно. Анатолій вийшов і сів прямо на сходи. Гарячі. Зовсім як людина у лихоманці чи, може, його думки. Думати ж було боляче. Остання зачіпка виявилась порожньою булькою, і куди рухатись далі, він просто не знав. Незнання – мука. А знання? Знання буває різним, іноді воно – також мука, але його все одно шукають, бо знати – означає бути. Чоловік вилаявся й підвівся, аби рухатись бодай у якомусь напрямку. Лише це й зостається.
Він ані крихти не здивувався, коли зрозумів, що повернувся сюди. Парк ліниво дрімав. Анатолій відчув, як повітря котить одна за одною гарячі хвилі, й не лишається нічого, аніж набрати повні груди отого невидимого вогню. Знайома стежина раптом підморгнула, мовляв, знаю, знаю, куди тобі, і він вперше подумав, що ці відвідини перетворюються на щоденний ритуал. Десь всередині промайнуло щось схоже на посмішку. А що? Можливо, саме так і сходять з розуму? Однак чомусь ця обставина зовсім не хвилювала. Нехай. Головне, що після кількох хвилин біля озера йому легшало. Щоправда, ненадовго, однак виникало відчуття, що тягар думок залишається десь там, на дні. Що ж, виявляється, вода – геніальний слухач, адже здатна почути навіть те, що ти ніколи не зважишся промовити вголос.
– Добридень, синку.
Анатолій спинився перед сивим силуетом на вже знайомій лаві та ще раз посміхнувся до себе: у кожного тут свій ритуал.
– Доброго здоров’ячка, Степане Олексійовичу. Бачу, ви собі не зраджуєте. Вже на посту?
Старенький лукаво кивнув:
– Авжеж. Мені часом здається, що лише тут я і живу.
Анатолій замислено присів на лаву. Дивно. Його тягнуло до цього старого, немов до рідного, хоча, за великим рахунком, бачив його втретє за життя.
– Дивний ви. Я нічого про вас не знаю, а ніби знаю все. Так буває?
– Мабуть. У цьому світі все можливо. А про себе… Та що розповідати? Все пережито.
Анатолій здивовано повів плечима:
– Невже ставити крапку ось так… просто.
– Як сказати… Просто… Не знаю, от змінити нічого не можна – то правда. Пізно. А коли пізно змінювати життя, значить, нема вже його.
Чоловік замислено відкинув голову назад і міцно заплющив очі.
– Схоже на те, що і в мене воно скінчилось. Бігаю-бігаю, ганяюсь за Звіром, а змінити все одно нічого не зможу, ні-чо-го. Та я… я дочку отак, щоб по-справжньому, пізнаю лише зараз, коли її вже нема. Уявляєте? Читаю дівчачий щоденник і божеволію… від безсилля. Хочеться головою об стіни битися. Ну що я можу змінити тепер? Скажіть, що?
– Життя.
– Як?
Дідусь тихенько зітхнув:
– Це тобі краще знати.
Анатолій сидів, притиснутий до лави чимось важким, схожим на підібране каміння, й відчував, як поволі вивільняється біль, витікає крізь шпарини та щілини провини чи сумління. Та яка в біса різниця! Просто слова лилися – густі, смолянисті, й втримати їх не було ані сил, ані бажання. Ет! Неначе на сповіді.
– А знаєте, що найстрашніше? Ніч. Я боюся її, боюся провалюватися у сон, бо вранці знову зрозумію, що доня не прийшла.
Кудлаті брови зійшлися до купи.
– О, це мені добре знайомо. Ти чекаєш, аби вона наснилася? Так?
Анатолій кивнув:
– Чекаю. А Оксанка приходила тільки двічі. Вперше після того, як знайшовся її щоденник. Світла така, райдужна. Неначе раділа, що хоча б так може мені щось сказати. А вдруге… я її не бачив. Відчував, а не бачив, зате були океан, корабель і дельфіни, а ще голос, її голос. Дивно, він кликав… і хотів попередити? Але як? Про що?
Старенький підставив зморшкуваті долоні під сонце – немов пити його збирався.
– Не знаю, синку, але прийде час, і ти сам зрозумієш, про що.
– Якби ж то, бо мені чомусь здається, що я поволі втрачаю здоровий глузд.
Дідусь склав долоні й посміхнувся.
– А може, знаходиш? Знаєш, синку, розкажу я тобі одну байку. Хоча потім, боюсь, ти мене лікуватись направиш. Давно це було, сім десятків тому набереться. – Старенький застиг, неначе раптом побачив когось рідного-рідного. – Молодий я був, ой молодий… Світу хотів побачити, заробити, от і почав плавати. Судно надійне було, а головне, команда бувала підібралася, досвідчена, морські вовки, словом. Мабуть, чи не всюди були, а може, й усюди? Зате я, коли в черговий раз дізнався, що в Америку вантаж веземо, радів – як дитина. Новий Світ – як-не-як. Чим не романтика?