Анатолій зіщулився і нахилився ближче до води. Це ж треба, картинка промайнула так яскраво, неначе все відбулося щойно, а не в минулому. Ось донечка морщить носика і легким рухом відкидає з обличчя пасмо волосся. На ній яскрава сукня – у дрібнесеньку квітку, здається, якщо торкнешся, то квіти запахнуть чимось таким знайомим, солодкувато-мускатним і… рідним. Анатолій здригнувся. Це ж треба, він навіть запах її відчуває. І хто ж так майстерно відмотує плівку життя назад? Час розчиняється, а минуле перетікає в теперішнє… Перетікає…
Чоловік зачерпнув води у долоні. А якщо вона? Упіймала хвилини минулого і сховала в собі – глибоко, нижче дна, аби потім ось так ненароком повернути їх пам’яті? І все, все, що колись бачило озеро, є у ньому? Це ж треба. Усе місто шукає Звіра, безуспішно намагаючись вирахувати з тисяч інших облич, а озеро ЗНАЄ його і мовчить. Чому ж ти мовчиш? Підкажи… покажи… Він зрозуміє, принаймні нічого іншого зараз не лишається. Раптом щось легенько торкнулось щоки. Зграйка білих метеликів тріпотіла у воді, накладаючись на його відображення. Бідолашні, вони неначе у дзеркальну пастку потрапили, рвуться назовні – до неба, а воно чомусь теж у воді. Ось злетілись до купи, переплелись, утворили щось схоже на обриси – легкі, світлі, рухомі, обриси зливалися й малювали обличчя – тільки інше… дитяче… з широко розплющеними очима.
Чоловік відчайдушно обхопив голову руками, намагаючись вичавити з себе оті перелякані очі. Оксанка. Вона злякалась… тоді. Він відчував її страх майже фізично. Переляк був миттєвий, такий короткий, як спалах. Вона навіть зрозуміти нічого не встигла, а померти – встигла… Анатолій щосили вдарив по воді, неначе хотів зробити боляче – так, як боліло у нього. Але вода легко увібрала в себе лють і помножила, пускаючи кола. Ті, що доходили до берега, зникали одразу ж, а інші котилися озером далеко, чіплялись за латаття, однак знову бігли далі – і кінця не було, як не було кінця батьківському розпачу. Значить, вода пам’ятає біль – чужий (людський чи тваринний – неважливо), головне, аби той був справжній. Як он у тієї жінки, що вже другу годину поспіль тільки й те робить, що роздивляється білих метеликів.
Анатолій озирнувся й одразу ж ніяково сховав погляд, неначе підгледів чуже одкровення. Схоже, озеро скликає гостей. Дико якось. Підійти? Хоча гостя все одно не помічає нікого, окрім тих клятих метеликів. І якого біса вони злетілись сюди? За кілька кроків таки спинився, розуміючи, що вдирається в душу. Ні, не варто, крок назад і раптовий жіночий шепіт:
– Красиві… Ви як думаєте, вони хочуть сподобатись моїй дівчинці?
Анатолій проковтнув здивування:
– Антоніно… напевно, бо… бо для чого ж їх стільки?
Жінка в чорному нарешті озирнулась:
– Та ви не лякайтесь. Я при здоровому глузді. Просто… тут… вся оголююсь, як у молитві, та ви, бачу, тут гість частіший. Навіщо?
– Не знаю, тягне.
Жінка зітхнула:
– Тягне… А ви обережніше, бо може й не відпустити.
– Нехай.
– Не можна.
– Чому?
– Бо у вас є, для чого жити.
Він посміхнувся.
– Є.
Чорні очі застигли, немов самі у себе пірнули. Йому навіть моторошно стало. Дивна вона, ця Антоніна. Це ж треба, у них не тільки одна біда, ім’я – одне. Може, тому занурюється у себе, а відчуття, що йому нутрощі розтинають. І не сховатися. Дивна.
– А у Юлі сьогодні день народження. Уявляєте?
Чоловік здригнувся, а вона легенько кивнула у бік білих метеликів над водою.
– Тому вони і тут.
Анатолію забракло повітря.
– Думаєте, ці… метелики – знак?
Жінка посміхнулась прозоро, а в очах – знову і знову тріпотіли клаптики неба. Білого. Значить, уламки хмар.
– Знак… А знаєте що? Поїхали зі мною. Як-не-як, день народження у дочки. Вважайте, що вона запросила: недарма ж ви сюди саме зараз прийшли.
Анатолій розгублено зиркнув у бік метеликів, пригадуючи будинок, що ховає у собі лісові нетрі, кімнату з сотнями крил і… фотографію дівчинки, у якої сьогодні – день народження, й врешті видихнув:
– Що ж, поїхали.
Жінка в чорному посміхнулась, а спека квапливо побігла попереду: встигнути б, її ж не запросили. Але гості сходилися звідусіль, покликані озером – немов велетенським магнітом. Не встигли ці двоє відійти, як воно знову озвалося: