– Що?
Чоловік підводиться й підходить впритул.
– Ти ж розумієш…
Тиша, сповнена диханням двох, вбиває у скроню цвяхи.
– Не мовчи…
– Я…
До кімнати з горою свіжоспеченої смакоти вривається майор й розгублено застигає на півкроці:
– Ой… а ми печиво принесли…
– І чай, – Валентина наштовхується на спину слідчого.
– Бачимо…
– Зачекалися вже…
І потім знову стає тепло. Ллється розмова. Спека кружляє між чашок, голосів, очей і, врешті-решт, натомившись, згортається калачиком під одним із кущів конвалії. Красиво. За вікном чорною квіткою розпускається ніч, огортаючи пелюстками зморене місто, нехай спить. А натомість заснула спека. Заснула й проґавила, бо у місто прийшов дощ. Він упав срібним мереживом, задзвенів-заспівав, торкнувся нічної землі й цілував спраглі вуста отим довгим та пристрасним «ш-ш-ш-ш».
– Невже дощ?
– Дощ…
– Нарешті.
Люди вибігли з будинку прямо під дощове небо, щоб упіймати, відчути на собі невидимі потоки й очиститись від отрути вчорашніх днів. Вони посміхались, радіючи раптовому подарунку, як діти, можливо, тому й не одразу збагнули значення слів. Майор тихо вилаявся у вологу ніч й повідомив:
– З відділка дзвонили. Зникли дівчатка… двоє.
Затиснута дощовою свіжістю спека радо підскочила у кутку. Ну от. Отримали день народження?
Анатолій викинув у вікно автомобіля вже десятий недопалок, зім’яв пусту коробку з-під цигарок й плюнув у темряву. Паскудство. Скінчилися. На годиннику перша ночі, дощ припинився дві години тому, й дві години минуло, як він сидить у машині, палить і чекає. Чого? Він не знав. Можливо, ось-ось до віконця зазирне майор й офіційно повідомить, що цьому клятому місту прийшов кінець і крапка. Звір знову схопив здобич. На нього полювали сотні людей, але не спинили. Значить, буде наступна жертва, потім ще одна, знову і знову, доки він дихатиме – убиватиме, а ви тільки встигайте виловлювати дитячі тіла із води. А що? Лише на це й спроможні. От і рийте свіжі могили, а потім ховайте в них його велич і своє безсилля, а заразом страх – слизький, як місто після дощу. Пальці міцніше стисли кермо, аби не видати тремтіння, думки випікали прокляття, а місто налякано куталось в темряву й мовчало.
«Сьогодні вночі мені наснився дивний сон. Я опинилась на вершечку неіснуючої гори, на самісінькому, дивитися вниз було страшно, бо здавалося, що там нічого НЕМА, зовсім. І як тільки я розплющу очі, одразу ж впаду. От і стояла з заплющеними очима на краєчку, здавалось, вічно, коли раптом відчула вітер на обличчі. Він був холодним. Я ще встигла подумати, що він може зіштовхнути мене звідси, ненароком, зовсім випадково, і я полечу. Потрібно розплющити очі, аби побачити вітер. Якщо я його побачу, то збагну, чи зможу встояти. Але було так страшно. Упасти одразу чи зрозуміти, що впадеш пізніше?
Я все-таки наважилася їх розплющити й відчула, що опинилася у серці велетенської хмари, такої, де нема початку і нема кінця. Хмара рухалась довкола, я ледь встигала помічати, як пролітають повз її темні кучері одна за одною химерні містичні хвилі. Пам’ятаю, як вдихнула в себе рухому вологу, а потім зважилася й простягнула відкриті долоні, які одразу ж заповнила вода. Я дивилась на повні пригорщі води – прозорої-прозорої, у такій можна світ сховати – не знайти нікому, і все черпала її – знову і знову, а потім… Не знаю, мені здається, я зробила ковток й одразу ж прокинулась. Цікаво, що б це могло означати?»
Анатолій перегорнув сторінку й довго сидів мовчки. Дивовижні сни, як і вона сама. Потім до віконця зазирнули. Втомлені очі пройшлися салоном машини, але не спинились на ньому. Уникає.
– Що?
– Їхали б ви додому.
Анатолій зіщулився і вже у наступну мить стояв поруч.
– Послухай… те. Васильовичу, я ж все одно осторонь не залишусь. Ти ж розумієш… Що?
Чоловік втомлено витер спітніле чоло хустинкою:
– Та нічого. У тому то й справа, що нічого. Зникли і все.
– Скільки їм?
Слідчий нервово зітхнув:
– Трохи старші. По чотирнадцять. Одна світловолоса, інша – русява. Подруги. Сусідки. Мобільні телефони забули вдома. Кожна сказала батькам, що буде у іншої, от і не кинулися одразу. Вже на початку десятої захвилювались, зідзвонились і зрозуміли, що обох нема, тепер пляшками ковтають заспокійливе. Відпрацьовуємо знайомих, подруг, родичів – поки що жодних зачіпок. Ніхто не бачив. Невідомо, де були цілий день.
– А озеро?
– Там зараз людей більше, ніж дерев. Усіх на ноги поставили. Не пробратися.
– Гадаєте, його рук справа? Може, тримає їх десь до часу?