Слідчий хитнув головою:
– Ще нічого не ясно, але панікувати не варто, паніка за цих обставин – ворог номер один.
Анатолій кинув погляд у бік будинку, що якось злякано горів усіма вікнами одночасно. Красивий. Навіть ніч не могла приховати чудернацьких ліній. Було помітно, як то в одному, то в іншому вікні з’являлись та зникали силуети, немов прагнули знайти щось важливе. Спокій. Навпроти не спали ще в одній будівлі. Чоловік зітхнув. Треба ж, біда далеко ходити не стала. От тільки той будиночок скоріше нагадував старезного гриба, що встояв кілька сезонів поспіль, і тепер найзатятіші грибники оминають його трухлявий дашок. Дивно, але оцей останній збудив щось давно забуте, таке далеке-далеке, витіснене у глибини пам’яті.
Майор простежив за його поглядом і мимоволі потягнувся за пачкою цигарок:
– Помітив? Буває і таке. Батьки однієї дівчинки – забезпечені підприємці, володіють кількома магазинчиками, іншу – виховує матір-одиначка, хапається за всі можливі підробітки, а вони, бач, дружать чи не з першого класу.
– А поговорити з батьками можна?
Слідчий блиснув запальничкою й закашляв:
– Миколайовичу, воно тобі потрібно? Це не люди зараз, а суцільний нерв, ось-ось від болю вибухне. Не чіпай, га.
Чоловік продовжив наполягати.
– Якщо начальство дізнається, голови не зносити. Попереджаю.
– Та я що? Приватна особа, у якої машина, наприклад, могла зіпсуватися. Пусти.
Слідчий почесав потилицю й махнув рукою:
– Що з тобою робитимеш? Добре, тільки швиденько.
Кілька кроків бруківкою, і вхідні двері рипнули. Звук, схожий на зойк чи дитячий плач, раптово підірвав собою нічну тишу. Змастити б. Очі різонуло світло, кожна з кімнат палала, немов при пожежі. Красиві меблі, живі квіти, килими під ногами, а у повітрі – електрика, зіткана з атомів страху. Тієї ж миті назустріч вибіг високий чоловік, поглянув скуйовджено й спинився:
– Що?!!
Батько. Анатолій зрозумів би це, якби поруч стояло одразу два десятка близнюків. Такого відчаю не сплутати з жодним іншим. А далі, он там, за чоловічою спиною, – матір. Жінка хаотично перекидала купу дівчачого одягу посеред вітальної кімнати. Речі падали на підлогу, вона одразу ж підхоплювала їх і знову починала спочатку, коли ж почула кроки, повільно опустилась прямо посеред цієї купи й затулила обличчя яскравою футболкою із зображенням пухнастої киці.
Петро Васильович відвів погляд і видихнув тихо:
– Нічого, поки що. Геннадію Івановичу, Віро Петрівно, ось це батько першої загиблої дівчинки, Анатолій Миколайович. Він багато знає про справу…
Чоловік за мить став схожим на стелю, що над головою.
– Так вже точно відомо, що Лесю…
Анатолій відчув й поспішно зробив крок вперед, щоб потиснути чоловічу руку.
– Ні-ні, ваша донька просто зникла, ще нічого не відомо. Мені б лишень поговорити.
В окулярах застрибала кімната.
– Так-так… Я… ми вам співчуваємо. Але Леся ж зникла разом з Інною, їх двоє, тому… Невже йому потрібні дві одразу? Ні. Це якась помилка. Точно.
– А чому так пізно виявили зникнення?
Жінка, похитуючись, підвелася й знову почала свою справу. Чоловік ковтнув слину:
– Робота… Розумієте, сьогодні здійснювались місячні закупки, словом, додому повернулися близько дев’ятої вечора. Леся збиралася до Інни, вони дружать. Це зовсім поруч, он отой будиночок. Власне, у світлі останніх… подій ми не дозволяли виходити у місто самій. А до Інни кілька кроків, ось дочка і пішла у гості. Дзвонила востаннє о дванадцятій, сказала, що вже у Інни, але телефон свій вдома забула, тому дзвонила від подруги, а у тієї гроші закінчувались на рахунку… От і попередила, щоб не хвилювались. А Інна розповіла матері, та медсестрою працює й була на чергуванні, точно таку історію – тільки навпаки: начебто вона у Лесі, мобільника забула, а у тієї хвилини розмов закінчуються. Маячня якась. Навіщо дівчата таке вигадали?
Руки жінки затремтіли й знесилено випустили усю купу одягу:
– Я не знаю, у чому вона була вдягнена… Як її описати? Не знаю. Не знаю!
Господар кинувся до дружини й заховав плач у себе на грудях:
– Тихше, ну-ну, вона знайдеться, чуєш? Дівчата загрались і бояться повертатись додому, але вранці обов’язково прийдуть. Почекаймо до ранку.
– А якщо він… їх знайде чи вже знайшов, Гено?
Господар міцніше притиснув матір своєї дитини, Анатолію ж на мить здалося, що чорні думки розбігаються кімнатою й шарудять вусиками: вгадай, яка з нас – правда? Раптом двері знову зойкнули дитячим плачем, і бліда жінка з впалим поглядом прошепотіла:
– Вона померла…
І рівно лягла на поріг.
Петро Васильович кинувся підводити незнайомку: