Старенький сховав смачну посмішку за сиві вуса й аж помолодшав.
– Я таких пасок за життя більше ніде не куштував. Віра Іванівна віджартовувалась, що руки чари знають, хоча найголовніша сила в її імені ховалася, бо віру мала, та ще й яку віру. Ми тоді якраз на Великдень потрапили. І хоч не святкували тоді так відкрито, та ми, дякуючи господарям, розговілися, пасок чарівних покуштували. Дружина навіть задрімала, зморена, а мені лісом пройтися заманулося. Семен Прокопович, щоправда, самого не відпустив, провести взявся і ліс показати.
Весною ліс – що дитина новонароджена. Краса. Йдемо, тишу слухаю, від повітря голова обертом, травичка під ногами пісні співає. Благодать. Коли зирк, а Семен Прокопович крок зробив і закляк, а потім додому зазбирався, швидко так, мов тікав від кого, навіть озиратись боявся. А мені що? Цікавість аж з вух полізла. Покажіть та й покажіть, що ховаєте.
Анатолій виструнчився й видихнути забув.
– І що там було?
Старенький гірко-гірко захитав головою, немов біди напився.
– Загублені життя там були, сила силенна життів. Кістки всюди, аж за серце хапають. Кістки. Кістки. Кістки. У траві. У квітах. У землі. Серед дерев. Привиди білими черепами кліпають, а в кожному черепі дірочка, малесенька така дірочка, а крізь неї життя пішло.
– Щось лякаєте ви, Степане Олексійовичу.
Дід здригнувся весь:
– Хіба то я? Семен Прокопович старою людиною був тоді, бачив на віку, а на ту галявину йти не хотів, все хрестився. А як не боятися, коли ми один одного ось так просто нищимо? Без остраху. Тисячами. І хто? Не ворог, не німець, хоч на них те страхіття і списували. Семен Прокопович запевнив, що при німцях ТАМ тихо було, а наші ще до війни зеленим парканом ділянку обнесли й місцевим туди – зась, бо запросто таку ж самісіньку дірочку на потилиці намалювали б. От і мовчали й до, і після, щоправда, мерзота різна золото заходилася шукати серед кісток, прикраси різні. Не бояться антихристи спокій мертвих порушувати. Хоча який там спокій? Коли, як звірину, зарили й поготів. І росте трава крізь кістки, проростає, а сосни пам’ять про біль людський колишуть. Лю-лі, лю-лі. Спіть.
Анатолій вражено мовчав, не в силі поворухнутися. Здавалось, якщо поворухнеться, то світ посиплеться йому до ніг. Степан Олексійович поглянув прозоро й торкнувся легенько руки.
– Та ти, синку, не бери до серця аж надто. Було – то й було, не повернеш. Я з прогулянки тієї також повернувся – ні живий ні мертвий, дружина аж зойкнула, побачивши. Віра Іванівна теж без слів зрозуміла все, цілу ніченьку наді мною молитви чудні читала, а до ранку, дивись, й заспокоївся. Щоправда, часом перед очима і нині череп зринає, один, – дитячий. От і сьогодні згадався, бо… – старий аж випростався від болю внутрішнього. – Ти скажи мені, синку, може ворогом бути дитина?
Анатолій тремтячими пальцями дістав з кишені згорнутий учетверо малюнок (він носив його з першого ж дня, коли знайшов) і проковтнув літери подібно волозі: «Порятунок всюди, де є любов». Степан Олексійович хитнув головою:
– Дарма я таке страшне розповів. Воно і без того не весело, та, бач, люди бувають різними й завжди такими були, скрізь і всюди, й будуть такими. Чому? Бо то люди.
Анатолій потис зморшкувату долоню:
– Піду я, Степане Олексійовичу.
– Йди, синку. Воно вже, дивись, зачекалось.
Чоловік здивовано підвів брову, а сивочолий старець всміхнувся собі у вуса.
– А до кого щодня ходиш? До нього.
Воду сьогодні чесав вітер, в’язав латаття, а може, заплітав косу? Обличчя у формі були зібраними, як ніколи, здавалося, що їх витесали з каменю й розставили довкола, немов на шахівниці. Тихо. Лише шепіт вітру. Чи дерев? Анатолій озирнувся довкола, намагаючись порахувати нових свідків, адже вони все бачать і того дня бачили. Скільки ж їх? Десятки. Десятки мудреців, які ховають тебе під зеленими долонями від цілого світу, але це не рятує від собі подібних. Людині від людини не сховатися навіть на тому світі – ні в раю, ні в пеклі. Вода скотилась з пальців й дзвінко розлетілась на дрібні краплинки, де кожна говорила: не сховатись, не сховатись, не сховатись.
Коли Анатолій повертався назад, на лаві Степана Олексійовича сиділа ціла зграйка розгублених жінок. Старенький підкручував вибілені вуса й щось говорив про дерева, дівчаток і молитви. Жінки слухали, прагнучи віднайти бодай примарну надію, крихітну, майже непомітну, але міцну.